Історія мого народу

Тема в разделе "Справочная информация и история Канева", создана пользователем Mihael, 31 янв 2009.

  1. senna

    senna

    Регистрация:
    22 сен 2010
    Публикации:
    6
    Симпатии:
    2
    Мой город:
    киев
    Ответ: Історія мого народу

    Доброе время суток всем форумчанам! Как мне показалось, или мне надо было лучше поискать, но на этом сайте нет такого раздела как Литература - где каждый мог бы выложить не только то, что сфотографировал или прослушал, но и прочитал либо хотя бы ссылки на ресурсы о интересных рассказах, романах, книгах. И, если это так, то позвольте мне быть своего рода первооткрывателем данной темы (пусть модераторы меня соответствующим образом наградят :) ( ордена не надо - можно медаль)) и, считая, что Великому и Могучему выше было уделено достаточно текста, с языка Пушкина перейду на рідну мову Шевченка - все ж таки не де-небуть пишу, а на Канівському сайті. Хочу запропонувати усім бажаючим ( а особливо таким як Мікаель, Старпом, Мудрий - ваші пости були найвідвертішими - искренними(рус.)) прочитати на мій погляд цікавий твір - сценарій однієї сучасной української письменниці Надії Симчич, що був досить несподівано знайдений на бескрайніх теренах і-нету,і, хоч я не можу сказати, що палко обожнюю украінську літературу, але прочитаний мною. Даю посилання.http://kurbas.org.ua/dramlab/sumchich/play5.pdf
    Забавки з плоті та крові 1.jpg Забавки з плоті та крові 2.jpg Забавки з плоті та крові 3.jpg Забавки з плоті та крові 4.jpg Забавки з плоті та крові 5.jpg Забавки з плоті та крові 6.jpg Забавки з плоті та крові 7.jpg Забавки з плоті та крові 8.jpg Забавки з плоті та крові 9.jpg Забавки з плоті та крові 10.jpg Забавки з плоті та крові 11.jpg Забавки з плоті та крові 12.jpg Забавки з плоті та крові 13.jpg Забавки з плоті та крові 14.jpg Забавки з плоті та крові 15.jpg Забавки з плоті та крові 16.jpg Забавки з плоті та крові 17.jpg Забавки з плоті та крові 18.jpg Забавки з плоті та крові 19.jpg Забавки з плоті та крові 20.jpg Забавки з плоті та крові 21.jpg Забавки з плоті та крові 22.jpg Забавки з плоті та крові 23.jpg Забавки з плоті та крові 24.jpg
  2. senna

    senna

    Регистрация:
    22 сен 2010
    Публикации:
    6
    Симпатии:
    2
    Мой город:
    киев
    Ответ: Історія мого народу

    А на той випадок, якщо сайт буде неробочий - щось він мені здався ненадійним :) - викладую повний текст - гадаю автор мене не притягне до відповідальності за плагіат, бо імя та прізвище збережено.

    МІРА + ЕРІК(А) Надія Симчич

    (за романом Лариси Денисенко “Забавки з плоті та крові”)
    ДІЙОВІ ОСОБИ:
    1. МІРА – сліпа рудоволоса дівчина років 25.
    2. ЕРІКА – подруга Міри. Одягнена з викликом – довге волосся, пофарбоване в колір
    буряка, пурпурні тіні над очима, фіолетова коротка спідниця, шкіряний піджачок
    та кашпо насиченого бузкового кольору. У другій дії ЕРІК одягнений вже як
    чоловік: джинси, куртка, грубий сірий светр, черевики “Доктор Мартін”.
    3. РУДИЙ – старший брат Міри, режисер.
    КАРТИНА ПЕРША
    Вітальня у квартирі МІРИ та РУДОГО – стіл, кілька стільців, диван; збоку - двері в
    сусідню кімнату. На стіні висить лялька, що зображає венеційську повію початку
    минулого сторіччя – бурякове волосся, фіолетова сукня, замшеві черевики, бузкова хустка
    на плечах.
    ЯВА ПЕРША Міра
    МІРА. Я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я почала розповідати
    про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в людях саме це запитання. Від їхнього
    співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо
    вже чесно, то більше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка
    Діана, котру тримає наш сусіда, хронічний алкоголік, дядя Алік.
    Діана може вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі ходити до
    вітру у квартирі, але її ніхто не виводить. Тому що дядя Алік також може по кілька діб
    валятися десь у кущах, п’яний, як свиня, не переймаючись такими дрібницями. Втім, у
    нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани...
    Я можу підвивати Діані лише тоді, коли я вдома. Тоді, похитуючись на ліжку, по-
    товариськи підхоплюю її виття. Відразу хтось починає довбати по стінах та батареях. Я ж
    прикидаюся перфоратором, наче десь роблять ремонт. А перфоратору байдуже:
    подобається комусь його виття чи заважає.
    ...Я народилася зі слабким зором. Дуже слабким, але тоді це не здавалося настільки
    безнадійним. Мій зір добили звичайні хвороби під кодовою назвою ГРЗ. Діти щиро раділи
    ГРЗ, тому що можна було не ходити до школи. Діти провокували ГРЗ. Наприклад, мій
    брат Рудий восени змочував холодною водою простирадло, голим замотувався в нього й
    виходив на балкон. ГРЗ потирало волохаті рученята, але не поспішало, бо розуміло, що
    нікуди Рудий від нього не подінеться. Мене ж воно просто-таки обожнювало. Ще б пак! Я
    годувала його смачним курячим бульйоном, поїла чаєм з малиною та гарячим молоком з
    медом... Мама ховала сльози, ГРЗ пригощалося, зір псувався. І одного разу мене
    поглинуло сіре світло. Саме тоді я почала скиглити, а коли підросла й увійшла у смак, то й
    вити.
    ...Несподіваний розвиток ринкової економіки забрав у нас із Рудим батьків. Татові
    запропонували очолити дослідницьку лабораторію в Канаді, і вони з мамою подалися “у
    найми”, як каже бабуся.
    А ми залишилися удвох. Рудий закінчив режисерський факультет Київського
    театрального інституту імені Карпенка-Карого, у професійних колах його відзначають як
    режисера “не без хисту”, а сам він вдає із себе режисера-постмодерніста. Я ж заробляю на
    життя тим, що граю на гітарі, виспівуючи пісні на Андріївському узвозі. Я можу не
    робити цього. Батьки регулярно надсилають нам добрі гроші, але Рудий наполягає. “Тобі
    потрібна соціальна адаптація, – говорить він. – Публічні співи – найкращий шлях до
    соціалізації, до спілкування з різними людьми”. Я слухаю Рудого і співаю майже щодня. І
    наше життя було спокійне та впорядковане, аж поки я не зустріла Еріку, і все пішло
    шкереберть.
    ЯВА ДРУГА
    Міра, Еріка
    Вечір. До кімнати, сміючись, заходять МІРА та ЕРІКА. В руках МІРА тримає гітару;
    ЕРІКА складає мокру парасольку.
    ЕРІКА. ...Я й звернула на тебе увагу тільки тому, що ти стояла. Всі навколо
    метушаться, торгаші накривають речі, а ти стоїш під дощем і співаєш. А потім той
    хлопець...
    МІРА. Той, що хотів украсти в мене гроші?
    ЕРІКА. Я схопила його за куртку, а він вислизнув, і – ходу!
    МІРА. А потім ти заплескала мені...
    ЕРІКА. Я перевіряла – незряча ти чи ні!
    МІРА. То ти цього відразу не помітила? Не помітила, але перешкодила крадіжці?
    Дякую.
    ЕРІКА. Це не кидається у вічі. Я не дуже розбираюся в незрячих. Знаю тільки Гомера і
    ще негра-музиканта, не пам’ятаю, як його там. Ще знаю штучних сліпих. Паніковського та
    Кота Базиліо.
    МІРА. Як тебе звуть?
    ЕРІКА. Еріка.
    МІРА. Рідкісне ім’я. У мене також рідкісне – Міра.
    ЕРІКА. Мирослава?
    МІРА. Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним “р”. Так мене назвав тато. Як і
    просила мама – простим радянським ім’ям.
    ЕРІКА (сміється). Простим радянським ім’ям? Цікаво, цікаво.
    МІРА. Перебравши усі жіночі імена, тато вирішив назвати мене Іриною, що означає –
    «мир». Та коли у ЗАГСі його запитали: «То як будемо писати дитину?», батько почав
    переминатися з ноги на ногу, складати губи у трубочку й нарешті вичавив звуки:
    «Мммм… Іра» Мама, побачивши у свідоцтві «просте радянське ім’я» Міра, вчинила такий
    галас, що стіни ледве встояли. Але бабуся її заспокоїла: «Добре, що не назвав Лінійкою.
    Ох, вже ці математики…»
    Сміються.
    ЕРІКА (розглядаючись). То оце ти тут живеш?
    МІРА. Так, з братом, Рудим.
    ЕРІКА. А батьки?
    МІРА. У Канаді... Тато очолює дослідницьку лабораторію.
    ЕРІКА. Не розумію... Навіщо тоді співати на Андріївському узвозі?
    МІРА. Рудий наполягає. “Публічні співи – це найкращий шлях до соціалізації”.
    (Сміється).
    ЕРІКА. Так, (сміється) особливо з отим волоцюгою... А чию пісню ти співала?
    Народну? Щось не чула такої...
    МІРА (посміхається). Свою... Я складаю пісні...
    ЕРІКА. Справді? Гарна пісня, слова мелодійні...
    МІРА. Дякую...
    ЕРІКА. Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається.
    “Ой летіли дикі гуси” та “Чарівна скрипка” стилізовані під народні пісні. Дехто і вважає їх
    народними.
    МІРА. Ти цікавишся пісенною творчістю?!
    ЕРІКА. Так, трохи.
    МІРА. А сама коли-небудь писала?
    ЕРІКА. Ні. По-перше, не знаю нотної грамоти, а по-друге, вірші у мене виходять надто
    вже специфічні. Щось там таке, на зразок: «Давали валюту Олі / та про все дізналися в
    школі / ганьба їй та екзекуція! / Адже це – проституція!» (Сумно сміється).
    МІРА. У тебе сумний сміх. З тобою все гаразд?
    ЕРІКА. У мене все зле. У мене все зле, мені нема де подітися в цьому світі. Моя мати
    з’їхала з глузду і хоче мене вбити. (Плаче).
    МІРА. Мати з’їхала з глузду? Хоче тебе вбити? Еріко! Еріко, ти плачеш...
    ЕРІКА. Вона перестала мене впізнавати… Жити з нею важко, допомоги вона
    цурається, порятунком нехтує, може зчинити бійку… Починає дряпатись як хижа тварина,
    видирає волосся!
    МІРА (злякано). Видирає волосся, як хижа тварина?!
    ЕРІКА. «Хто ти, опудало, що ти робиш у моєму домі? Що, що ти тут винюхуєш,
    нишпорко!» - ось так вона говорить до мене. Я намагаюсь тихіше за мишу сидіти в своїй
    комірчині. А сьогодні…
    МІРА. Що, що сьогодні?!
    ЕРІКА. Сьогодні вона під стінами парламенту.
    МІРА. Що?
    ЕРІКА. Вчиняє акт громадянської непокори. Бореться за право володіння зброєю…
    МІРА. Зброєю?! Щоб… Щоб…
    ЕРІКА (сумно). Так. На величезному плакаті трьома мовами – українською,
    російською та англійською – «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть
    «так» зброї. Узаконену зброю – кожному громадянину!». (Убік). У цьому вся моя мама.
    Спочатку обзиває потрібних людей катами, а потім звертається до них по допомогу.
    МІРА (злякано). «Зброю – кожному громадянину?!»
    ЕРІКА (сумно). Узаконену зброю… (Починає хлипати).
    МІРА. Еріко! Еріко, не плач! Не плач! Ти можеш залишитися тут. Чекай-но, сядемо,
    вип’ємо чаю. (Починає готувати чай). і все вирішимо. Тільки не плач, добре?
    ЯВА ТРЕТЯ
    Ті ж, Рудий
    РУДИЙ (заходить, спантеличено). Доброго вечора...
    ЕРІКА. Доброго вечора! (Швидко зникає за дверима сусідньої кімнати).
    РУДИЙ. Що це за хвойда?
    МІРА. Хвойда? Де? Це Еріка – хвойда?!
    РУДИЙ (тицяючи пальцем у венеційську ляльку). Це ти її, я маю на увазі цю хвойду,
    Еріку, вбрала, як ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася до нас? До речі, ця
    лялька – венеційська повія початку минулого сторіччя! Як на мене, то однієї повії цілком
    досить. Я не хочу, щоб друга вешталася по моїй хаті!
    МІРА (категорично). Це й моя хата.
    РУДИЙ (схрещуючи руки на грудях). Тобі не пасує такий тон.
    МІРА. Давай поговоримо спокійно. Ти колись казав, що я маю стати соціально
    активною людиною. Так чи ні?
    РУДИЙ (напружившись як тигр). Так, я таке казав! Але не за допомогою повії! Міро,
    ти хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок “Ла Стради”?
    МІРА. Вона не дозволила, щоб у мене вкрали гроші! Вона дуже самотня, їй нема куди
    подітися! Як я мала вчинити?!
    РУДИЙ. Ти дуже добра, моя люба. Але знаєш, що я хочу сказати? Це як з кошеням.
    Пам’ятаєш, узимку? Я приніс кошеня, відігрів, дав йому молока. А потім викинув на
    вулицю, бо ти сказала, що воно може подряпати шпалери! А воно було безпорадне й
    маленьке, на відміну від цієї хвойди. Та вона ж як телеграфний стовп. До речі, зараз навіть
    не зима.
    МІРА (рішуче). Нікуди вона не піде, якщо тільки сама не захоче! Може, вперше в
    житті я відчула потребу в подрузі. Зрозумій мене!
    РУДИЙ. Ти вирішила товаришувати з повією? Цікава, прогресивна ідея. (Криво
    всміхається). Ти не подружилася з жодною із моїх дівчат! Гадаєш, в тебе вийде із цією?
    МІРА мовчить.
    РУДИЙ. Кицька здохла – хвіст обліз, хто промовить, той і з’їсть. (Виходить).
    МІРА. Хай собі. Я його знаю, довго він не витримає. Базікало нещасне.

    ЯВА ЧЕТВЕРТА
    Міра, Еріка
    ЕРІКА (визирає з дверей). Це твоя іграшка – отой величезний тигр?
    МІРА. Моя. А що таке?
    ЕРІКА. Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Сидить і вичікує, поки
    я засну.
    МІРА. Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?
    ЕРІКА. Я не знаю, як його звуть.
    МІРА. Е-е-е, Еріко, Яничар – звичайнісінька іграшка. Розумієш?
    ЕРІКА. Звісно розумію, я ж не хвора на голову. Але бачила б ти, як він дивиться, як
    стежить за мною своїми зеленими очиськами! Варто мені на хвильку втратити пильність,
    як він одразу скористається цим! Роздере моє обличчя.
    МІРА. Він – іграшка, звичайна іграшка!
    ЕРІКА. Прибери його деінде, просто прибери. Я ж не вимагаю його вигнати! Хай собі
    живе, але в іншій кімнаті.
    МІРА. Добре, добре, я заберу його до себе... (За якусь мить повертається з іграшкою;
    знизуючи плечима, виходить).
    ЕРІКА (до себе). Хто їх знає, цих іграшок, що у них на думці? Краще нам пожити
    нарізно.
    КАРТИНА ДРУГА
    Ранок наступного дня.
    ЯВА ПЕРША
    Еріка, Рудий
    ЕРІКА сидить на підвіконні, курить. Заходить РУДИЙ.
    РУДИЙ (похмуро). Привіт...
    ЕРІКА. Привіт! Не бажаєш? (Простягає йому “косячок”).
    РУДИЙ. Що це таке?
    ЕРІКА. Бери, пригощайся!
    РУДИЙ (підозріло). Це що?
    ЕРІКА (таємничо). “Косячок”! Ти ж – творча людина!
    РУДИЙ. Що? Що ти сказала?
    ЕРІКА. Ну... Ти, як творча людина маєш цінувати “косячки”. Або принаймні ставитися
    до них із симпатією!
    РУДИЙ. Що?! Та як ти смієш! (Різко вириває з рук ЕРІКИ “косячок”, відчиняє
    кватирку і викидає його). Як ти наважилася ТАКЕ мені запропонувати! Що ти собі
    думаєш? Як ти поводишся у моєму домі!
    ЕРІКА робить уважне обличчя, потім робить чемний кніксен і намагається вийти з
    кімнати. РУДИЙ її не випускає. ЕРІКА пристрасно тягнеться до нього. РУДИЙ
    сахається від ЕРІКИ і б’ється головою об стіну.
    ЕРІКА (пристрасно). Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?
    РУДИЙ (мовчить, вирячивши очі, потім вичавлює). Я ворожок з дитинства
    ненавиджу...
    ЕРІКА (співчутливо). Знаєш, Рудий, у тебе щось не те з головою! Може збігати за
    цитрамоном?
    РУДИЙ (оговтавшись). Раджу тобі зайнятися власною головою! Бо цитрамон тобі
    навряд чи допоможе, люба! (Вибігає).
    ЕРІКА (услід). От козел.
    ЯВА ДРУГА
    Еріка, Міра
    Заходить МІРА – очі в неї червоні.
    МІРА. Доброго ранку, Еріко!
    ЕРІКА (посміхаючись). Привіт. Ти плакала?
    МІРА. Нічого страшного. Просто наснилися жахи. Тобі сняться жахи?
    ЕРІКА (прокашлюючись, обережно). Так, мені постійно сняться жахи. Найжахливіші
    жахи, які тільки може уявити собі людство.
    МІРА (пожвавішавши). Які жахи? Які саме, розкажи мені! А потім я розповім тобі про
    свої.
    ЕРІКА. Я розповім тобі про реальні жахіття, котрі увіходять у мої сни... Першим моїм
    жахом є огрядні тітки.
    МІРА (збентежено). Огрядні тітки?
    ЕРІКА. Атож, саме вони. Я дуже їх дратую, особливо в метро. Вони завжди чекають,
    коли я поступлюся місцем. Але я того не роблю, і вони починають дивитися на мене так,
    щоб я перетворилася на попіл...
    МІРА. Мені здається, тебе лякає перспектива стати такими, як вони... Але це
    стандартний жіночий жах! Не переймайся, здається, в тебе худорлява статура.
    ЕРІКА. Ще я боюся велосипедів. В дитинстві моя рука застрягла у ланцюзі. Ось
    залишився шрам. (Простягає МІРІ руку, щоб вона відчула рубець). Велосипеди постійно
    на мене наїжджають. Усе життя! Якщо шлях широкий, вони все одно наближаються до
    мене і погрожують кермом як рогами! Коли я бачу велосипед, у мене навіть руки
    починають тремтіти!
    МІРА. Який жах. Може, тобі варто не зважати на них?
    ЕРІКА (приречено). Не допомагає. Від мене, мабуть, пахне чимось привабливим для
    них… Напевне, я випромінюю найкращий для велосипедів аромат!
    МІРА. Хіба аромат можна випромінювати?
    ЕРІКА. Звісна річ. Але найбільше, до запаморочення та нервових зривів, мене
    доводять кроки за спиною. Кроки когось невідомого та страшного. Ти йдеш з якоїсь
    вечірки, вже пізно, людей немає, будинки стоять темні, а хтось крадеться позаду. І ти
    боїшся обернутися, щоб не побачити маніяка, який шкіриться на тебе! Пришвидшуєш
    ходу, аж і він, невідомий, наддає! В тебе холонуть ноги, руки, серце, ти вже відчуваєш, як
    він готує ножа чи кастета. І починаєш бігти, жах свистить у твоїх вухах, і він, маніяк,
    також біжить! Уже спітніла спина, заплітаються ноги, плутаються думки... А він
    залишається свіжим, як Орбіт Супер-мінт. Зараз наздожене, - і все. Порубає на шматки.
    МІРА (здавлено). І зґвалтує, розірве одяг...
    ЕРІКА починає скиглити від жаху. МІРА підхоплює скиглення. Паралельно чути
    собаче скиглення.
    ЕРІКА (підхоплюючись).Що це?!
    МІРА. А, не зважай, то Діана, вівчарка нашого сусіда, п’янички. Ми з нею часто виємо
    разом.
    ЕРІКА дивиться на МІРУ з повагою.
    ЕРІКА. Я думала, ти такого не боїшся. Ти ж незряча, як ти можеш жахатися кроків за
    спиною? Може, це хтось дружній іде поруч?
    МІРА. Я панічно боюся кроків за спиною, я відразу впізнаю їхню криваву ходу...
    Заходяться у відчайдушному скигленні.
    МІРА. Ти ще чогось жахаєшся?
    ЕРІКА (похмуро). Угу. Мене лякають цвинтарі.
    МІРА. Ти боїшся небіжчиків?
    ЕРІКА. Ні, власне кажучи, небіжчиків я не боюся... Я до нестями боюся похоронів та
    цвинтарів. А особливо – похоронної музики.
    МІРА. Але ж вона така сумна і врочиста, чи не так?
    ЕРІКА. Може для когось воно й так, а в мене щелепи зводить від жаху. Вона може
    бути скільки завгодно врочистою, врешті-решт, цю музику підібрано для небіжчика. Але
    коли чую ці рулади, то здається, що в животі хтось грає на моїх кишках. Так і тягне, наче
    кицьку за хвіст. Хоча я все одно не розумію, навіщо небіжчикові така музика. Він же її не
    чує. Добре, навіть якщо він її чує, то як вона може йому подобатися? Може, за життя
    небіжчик був рокером чи любив “Бітлз”? А на цвинтарі мені взагалі стає зле. Бо вони на
    мене дивляться.
    МІРА. Хто? (Злякано підштовхує свого стільця до стільця ЕРІКИ).
    ЕРІКА. Небіжчики, звісна річ. Вони дивляться на мене зі своїх надмогильних
    пам’ятників. У них чорно-білі німі погляди! Це несправедливо. Може, комусь із них
    самотньо, хтось хоче мене попередити про щось, розсмішити чи втнути щось більш-менш
    люб’язне, а я їх не чую, не хочу чути, бо в мене в животі холоне від жаху.
    МІРА. Це тому, що коли-небудь ми всі помремо, а хтось так само буде відвертатися
    від наших застиглих облич. Це так сумно, так боляче! (зітхає, схиляє голову на плече
    ЕРІКИ).
    ЕРІКА. Я не хотіла лякати тебе...
    МІРА. Та що ти, Еріко. Не верзи дурниць. Я ні з ким про це не говорила, навіть з
    Рудим. Йому – аби посміятися! Крім того, чого чекати від чоловіка? Розуміння та
    співчуття? Чи, може, зізнання у власних жахах? Ото вже нізащо. Добре, що ти в мене є.
    Хочеш, зараз я розповім тобі про мої страховиська? Це буде чесно, до того ж надійшла
    моя черга (убік) Мені завжди бракує рішучості для цього. Рудий каже, що в моєму стані
    треба пильнувати за кожним словом! Але ж я не прикордонник... (До ЕРІКИ, знехотя). Я
    боюся дощів...
    ЕРІКА. Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися?
    МІРА. Саме так. Я тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад.
    Він б’ється краплинами об моє обличчя. Він паралізує мене, лякає і причаровує, як удав
    кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже кого лупцювати: жінку, дитину, чи безпорадну
    комаху. Він – найжорстокіше природне явище у всьому світі. Я так і бачу: стою, мала і
    безпорадна, а мене поглинає вода... З дитинства я твердо знала: піде дощ, чи ні. Всі
    дивувалися, батьки навіть радилися зі мною, чи брати парасолі. А для мене все було
    просто: дощ пах так само, як мій страх. Еріко, прошу тебе, не коментуй і не перебивай
    мене! Мені так легше говорити...
    На другому місці я б поставила м’ячі. Жоден інший предмет не завдав мені стільки
    каліцтв! М’ячі кривдили мене постійно. Якось, коли ми грали у волейбол, він зламав мені
    пальця. Ще одного разу хлопчак-футболіст влучив мені ним прямісінько в праве око!
    Пам’ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне. Нарешті знайшли фонтанчик, я
    нахилилася, щоб вода остудила моє око. А я так боялася води, що ллється униз, для мене
    вона була тим самим дощем... Втім, годі вже про м’ячі! (Мовчить). Ти помітила, що я
    ніколи не їм риби?
    ЕРІКА (дипломатично). Ми знайомі не так давно...
    МІРА. Я не їм риби тому, що панічно боюся риб’ячих кісток. Навіть у філе оселедця я
    шукаю кістки і коли знаходжу навіть найменшу кісточку, задихаюся, як від нападу астми.
    Звісно, що народження цього страху відбулося в моєму дитинстві. Все, якщо дуже
    захотіти, можна відшукати в дитинстві... Одного разу батько змусив мене скуштувати
    карасів, запечених у сметані. Я була дуже обережною, але риб’яча кістка все ж уп’ялася
    мені в горло! Все закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано
    бачила, вона змусила мене роззявити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь
    металеві штучки і більш ніж півгодини дерла мені горло. Майже місяць після тієї операції
    я не могла їсти...
    ЕРІКА. Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся. Я постараюся, щоб тебе
    не кривдили м’ячі, ось із дощами – складніше, тут треба добряче помізкувати. З ними
    складніше впоратися, ніж зі злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м’ячами...
    МІРА. Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів... Янголи – це померлі діти. Ти
    знала про це?
    ЕРІКА. Щось таке чула.
    МІРА. Люди вважають, що янголи – добрі створіння, а діти – досить-таки злі. І ніхто
    не бачить протиріччя. Але якщо янголи – це померлі діти, а діти – злі створіння, то як
    янголи можуть бути добрими? Це неприродно для них! Звісно, що вони злі. Вони
    кепкують над людьми, передражнюють їх, а люди нічого не помічають, знай складають
    романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей, і таке інше. Чому люди
    не зважають на вирази облич янголів на картинах? Вони лукаві, нещирі. Уявляю, як
    янголи сміються, коли хтось вклякає перед ними… Більш за все я боюся, що одного разу
    вони мене помітять! І відразу ж знищать! Розмірковувати вони не будуть, адже я
    розгадала їхню таємницю!..
    Іноді мені здається, що мене вистежує найжахливіше страховисько. Це – дощ, у якого
    замість краплин – пружні м’ячі. М’ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють ними в
    мене, граючись в “п’ять імен”, пам’ятаєш таку гру?
    ЕРІКА (обіймаючи МІРУ). Міро, тихіше, вгамуйся будь ласка… Міро, заспокойся,
    люба...
    МІРА (починаючи скиглити). Ці діти стільки всього знають по п’ять! “Я знаю п’ять
    людських почуттів. Кохання – раз, довіра – два, ненависть – три, невпевненість – чотири,
    страх – пять” Коло замкнулося…
    ЕРІКА (гойдаючи МІРУ на стільці, наче дитину в колисці). Знаєш, я тут подумала...
    Виходить, що найбільший мій страх – це огрядна тітка, яка їде за мною на велосипеді
    вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш.
    Обоє верещать, потім – регочуть.
    МІРА. Сьогодні був день відкриттів!
    ЕРІКА (з інтонацією рекламного ролика горілки “Мягков”). Ех, люблю відкриття!
    Регочуть ще дужче.
    ГОЛОС РУДОГО. Дві баби вдома, а жерти нічого!
    КАРТИНА ТРЕТЯ
    Вечір наступного дня.
    ЯВА ПЕРША
    Еріка
    ЕРІКА. Я остаточно зрозуміла, що з Рудим треба щось робити, він – непередбачувана,
    некерована, небезпечна людина! Я навіть не знаю, як його звуть! Зрештою, я – беззахисна
    дівчина, яка має знати, з ким вона живе в одній хаті! Я намагалася бути приємною,
    намагалася налагодити з ним дружні взаємини, і що отримала? Рудий так на мене зиркає,
    що я сіпаюсь і нервово поправляю спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів!).
    А гуде – наче “свекруха лихая” з наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не
    подобається, хоч би що я робила, хоч би що казала.
    А сьогодні цей бог сценічних рухів хлюпнув через край. Я стояла, нікого не чіпаючи,
    мирно курила “Голуаз”, і обережно струшувала попіл у попільничку. Міра якраз готувала
    Последнее редактирование: 23 сен 2010
  3. senna

    senna

    Регистрация:
    22 сен 2010
    Публикации:
    6
    Симпатии:
    2
    Мой город:
    киев
    Ответ: Історія мого народу

    Продовження Міра+Ерік(А)

    сніданок, а цей Карабас люто зиркав на мене з-під лоба, а потім видав: “Ти стільки куриш
    і так бухикаєш вранці, що незабаром помреш! Захлинешся сухотним мокротинням!”
    Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра – тонка натура, зовсім непристосована
    до цього життя! Коли когось ображають, вона робиться просто безпорадною.
    Якби на Страшному Суді спитали: “Еріко, відповідайте, чи навмисне ви такого-то
    жовтня такого-то року висипали попіл із попільнички з написом “Саскачевань” на голову
    Святого Рудого?” – я не певна, що зізналась би у злому намірі. Я б відповіла, схрестивши
    пальці: “Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість!”. На Страшному Суді мені б
    не повірили. Не повірив мені і Рудий! Обтрусився, схопив ножа, і став ганятися за мною
    по кухні! Я ж казала, що він абсолютно неадекватний! Міра ледве заспокоїла його...
    ЯВА ДРУГА
    Міра, Еріка
    МІРА (заходить). Еріко, але навіщо ти це зробила, Еріко?
    ЕРІКА (хлипає). Я випадково... Я випадково, але ж ти не віриш мені-і-і...
    МІРА. Я вірю тобі, Еріко, я ж твоя подруга... Чому, чому ви не можете вжитися разом?
    ЕРІКА. Він приховує своє ім’я, отже не довіряє мені! Це засмучує мене, я дратуюсь, і
    вдаюся до ідіотських вчинків. Я мушу знати, з ким живу!
    МІРА. Але ж він мій брат, тобі мало цього? Він – складна, але добра й порядна
    людина!
    ЕРІКА (убік). Цей козел – «добра людина»? Зрозуміло, чому вона захищає його. Вона
    ж його сестра! (До МІРИ). Мені важливо знати, як звуть людину! Інакше в мене не
    налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі наміри вилітають у трубу!
    МІРА. Розумієш, Еріко... (Шепоче). Рудий по-особливому ставиться до оприлюднення
    свого імені.
    ЕРІКА (здивовано). Та що ти кажеш?!
    МІРА. Ну, така в нього примха... А ще у нього проблема з фотокартками.
    ЕРІКА. Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш Квентін Тарантиненко?
    МІРА. Ні. Хочеш, розповім тобі про нього?
    ЕРІКА. Ще б пак, люба!
    МІРА. Рудий вірить у вуду!
    ЕРІКА. У вуду?
    МІРА. Це такий африканський культ. Чаклунство...
    ЕРІКА (обриває). Знаю, знаю... Робиш ляльку, схожу на свого ворога, і встромляєш їй
    у серце голку. От і все! Твій ворог – небіжчик або каліка... (Схвильовано). Міро, як ти
    думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку!
    Адже вона трохи схожа на мене, а в нас із ним сумнівні стосунки, я б сказала, напружені...
    МІРА. Не кажи таке про мого брата, Еріко! Мої друзі, а ти – моя подруга, для нього
    святе!
    ЕРІКА. Рудий що, розуміється на вуду?
    МІРА. Не зовсім. Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім’я,
    а також слідкує, до яких рук потрапляють його фотокартки. Він ніколи не дозволяє себе
    фотографувати! Серед режисерів його називають диваком.
    ЕРІКА (убік). Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. (До МІРИ). Кожна
    людина має право на власні жахи...
    МІРА. Так, звісно...
    ЕРІКА. А що, у нього вже були інциденти?
    МІРА (трохи втомлено). Інцидентів у нього було до біса.
    ЕРІКА. Е-е-е-е-е... Але ж він, е-е-е, в міру здоровий, ну голова його повна волошок,
    але ж волошки – то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що
    забагато, але це питання ставлення.
    МІРА. У нього немає закордонного паспорта.
    ЕРІКА (радісно). Двісті доларів – і завтра буде!
    МІРА. Ти не розумієш, Еріко. Ти не розумієш. (Дивиться убік).
    ЕРІКА. То поясни, чому в Рудого немає закордонного паспорта?
    МІРА. Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства.
    ЕРІКА. Ти бач, який допитливий, це ж треба було знайти в ті часи інформацію про
    вуду...
    МІРА (з гордістю). Він знайшов! І не вступив до комсомолу тільки через те, що
    потрібно було здавати фотокартки. Рудий не був упевнений, чи ці фотокартки потраплять
    у добрі руки.
    ЕРІКА. Кому зараз потрібний комсомол? Він нічого не втратив.
    МІРА. Так, комсомолець це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському
    університеті. Але тоді були інші часи.
    ЕРІКА. Так, часи були інші, але ж минулося?
    МІРА. Минулося. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР.
    ЕРІКА (убік). Можу собі уявити!
    МІРА. Довелося йому здавати фотокартки. Це не випускний альбом, який можна й
    проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не
    розуміла, навіть давала лупки! Відтоді він постійно бачить жахливі сни...
    ЕРІКА всміхається.
    МІРА. Ти посміхаєшся?
    ЕРІКА. Так.
    МІРА теж посміхається. Потім сміються вголос разом.
    МІРА. Тепер розумієш, чому в нього немає закордонного паспорта?
    ЕРІКА. Так. А як щодо посвідчень?
    МІРА. Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів.
    Знову регочуть разом.
    МІРА. Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади. Мама у
    нас боєць, може в неї щось вийде.
    ЕРІКА (крізь сльози сміху). Так...
    МІРА. Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з
    особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати
    тобою. Тому для всіх він – просто Рудий!
    ЕРІКА. А він, е-е-е-е, часом не збирається повбивати щасливчиків, котрі знають його
    справжнє ім’я?
    МІРА (сердито). Ну що ти кажеш, Еріко! Як ти можеш таке подумати?
    ЕРІКА (убік). У мене великі сумніви щодо глузду Рудого! (Знизує плечима, до МІРИ).
    Та це я так, бовкнула...
    МІРА. Та зрозуміло, що ти ненавмисне. Еріко, (торкається до руки ЕРІКИ) у тебе все
    гаразд із гормонами?
    ЕРІКА. А що таке?
    МІРА. Ти не образишся?
    ЕРІКА. Ні, що ти. Ми ж подруги.
    МІРА. У тебе дуже волохаті руки.
    ЕРІКА (складає пальці за спиною хрестом). Річ у тому, що одного разу я вирішила
    поголити собі руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції,
    розумієш?
    МІРА. Розумію...
    ЕРІКА. Потім мені сказали, що це велика помилка, але було вже пізно, на руках
    виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно руки? Бо якщо голити, то воно
    буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю?

    МІРА. Вибач, вибач мені!
    ЕРІКА. Та нічого, ми ж подруги...
    МІРА. А ще в Рудого є одна ідея фікс.
    ЕРІКА. Яка?
    МІРА. Він непокоїться через те, що може потрапити у кадр комусь випадковому,
    наприклад, туристові. Вони ж блукають містом і фотографують все підряд. А тоді
    покажуть ці фотокартки комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і
    щось не те зробить.
    ЕРІКА (убік). От Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж наша
    людина. (Співає). “Фотография девять на двенадцать с наивной надписью на п-а-а-амять”.
    Виходять.
    За якусь хвилю ЕРІКА навшпиньки забігає до кімнати і кладе на стіл записку.
    ЯВА ТРЕТЯ
    Рудий
    РУДИЙ (заходить до кімнати, наливає собі води, помічає на столі записку, читає).
    “Слухай. Мене постійно непокоїла думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні згадала, де
    саме. Ти не повіриш. На фотокартці у таких собі австралійців, завзятих туристів, які не без
    дивацтв. Наприклад, за домашню тварину в них вважається скелет рідкісної риби. Вони
    цікавляться архітектурою, пам’ятками давнини. І на знімку, на фоні Ватутінського парку,
    я й упізнала тебе, ти ж такий красунчик. Мені здається, що в цьому є якийсь містичний
    збіг, правда? Це так прикольно. Добраніч. Еріка”. (Рикає як тигр, і з криками “Еріко!
    Еріко!” вибігає).
    КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
    Ранок наступного дня.
    ЯВА ПЕРША
    Еріка, Міра, Рудий
    РУДИЙ снідає, гортаючи тижневик “Дзеркало тижня”. ЕРІКА сидить на підвіконні і
    курить.
    РУДИЙ. У нас не курять, скільки тобі можна про це нагадувати?

    ЕРІКА мовчить.
    Заходить МІРА.

    РУДИЙ. Доброго ранку, сестричко.
    ЕРІКА. Привіт, також не спиться?
    МІРА (потягаючись). Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?
    РУДИЙ. Авжеж! (Підхоплюється, наливає каву, подає МІРІ).
    ЕРІКА щось наспівує собі під носа.
    МІРА (до РУДОГО). А чи не час тобі на роботу?
    РУДИЙ. Зараз-зараз... (До ЕРІКИ). Еріко, я можу в тебе спитати?
    ЕРІКА. Авжеж, Руді, залюбки відповім...
    РУДИЙ. А чи не скажеш нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де
    ти працюєш. Я уточнюю своє запитання, щоб не почути у відповідь, що ти сидиш на
    підвіконні і тобі не дають курити.
    ЕРІКА (зістрибуючи з підвіконня).
    Я займаюсь індивідуальною трудовою діяльністю.
    РУДИЙ (кидає оком на венеційську ляльку). Так, цілком зрозуміло. Прогулюєшся біля
    готелів, знайомишся з іноземцями, розглядаєш їхні фотографії. Я одного не розумію:
    якщо ти працюєш, люба, то скажи, коли? Щовечора бачу тебе у нас, ти така незмінна, як
    ось цей стіл. Що сталося? Може, чимось допомогти? З кимсь поговорити?
    ЕРІКА насвистує якусь пісеньку.
    РУДИЙ. Це що ти свистиш, це що, Belle?
    ЕРІКА (співає йому прямо в обличчя). “Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з
    хлопця робить врода молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за
    ніч з тобою”.
    РУДИЙ (трохи вражено). Українська версія мюзиклу? Несподівано. То ти ще й
    перекладачка?
    ЕРІКА. Кмітливий ти хлопець, Рудий. Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо
    відмінили усі вечорниці, тому що в нас карантин. Ну, я маю на увазі, що в наш час, час
    поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як підчепиш якусь
    хворобу. Життя стало таким небезпечним! Але ти не хвилюйся. Коли я п’ю з твоїх горнят,
    то потім їх мию, ну, не завжди, тільки тоді, коли не забуду. Рушники твої взагалі рідко
    хапаю, звісно, що й таке буває.

    РУДИЙ скидає зі столу своє горнятко, підхоплюється.

    РУДИЙ. Я вже півгодини як маю бути на знімальному майданчику! (Біжить до
    дверей).
    ЕРІКА (штучно обурившись). А де прощальний поцілунок?
    1
    РУДИЙ вибігає за двері.

    РУДИЙ (з-за дверей). Пішла ти під три чорти!
    ЕРІКА (радісно). О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на
    репетицію, козел!

    ЯВА ДРУГА

    Міра, Еріка
    МІРА. Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися?
    ЕРІКА (зітхає, співає). “Ой летіли в день осінній дикі гуси до самотньої верби, там, де
    двоє, там весілля, а де троє – перші ягоди журби.”
    МІРА (убік). Проспівала і замовкла. От і думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна
    пісня, дивна Еріка...

    Мовчать.
    ЕРІКА. Ти не хвилюйся, врешті-решт, усе налагодиться, так не буде завжди. У цьому
    світі мало сталих речей.
    МІРА. Таких сталих, як моя сліпота?
    ЕРІКА. Таких, так. Таких сталих речей мало. Все минеться. Все минає, минеться і це.
    Виходить.
    ДІЯ ДРУГА
    КАРТИНА ПЕРША
    Вітальня у квартирі МІРИ та РУДОГО – на підвіконні стоять три банки з березовим
    соком.
    Вечір.
    ЯВА ПЕРША
    Міра
    МІРА (співає, акомпануючи собі на гітарі).
    Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
    То є сором мій, зашарілась я,
    А для парубка це буде знак:
    Закохалася, я влюбилася.
    Я вплету в вінок барвінкову блакить –
    Мої сльози це, настраждалася,
    Хай коханому він говорить:
    Я влюбилася, закохалася.
    Ой вплету я соняховий квіт,
    То розлука є... Схаменулася.
    Хоч єдиним є він на весь світ,
    Не кохає він, не милується.
    Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
    Як те марево, коли віддалася,
    Не кохає мене, матінко, юнак,
    Я ж влюбилася, закохалася.
    Еріка кудись пішла. Я не допитувалась, куди саме. У неї – своє життя, і воно буде
    незалежно від того, чекатиму я її, чи ні. Хоча мене лякає думка, що Еріки може не бути в
    моєму житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися. Я розповідала їй такі речі, яких не
    розповідала нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько – найближчі
    для мене люди, яким я можу розповісти майже все! “Майже все” – це багато, це дуже
    багато. Еріці я розповіла більше ніж “майже все”. Щось поміж “майже всім” та “всім”.
    “Все” ж не розповідаєш навіть собі.

    ЯВА ДРУГА
    Міра, Рудий

    РУДИЙ (заходить, посміхаючись). Щось голова болить, мабуть, перепив червоного
    вина... Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива
    нормально. А після сухого червоного вина болить.
    МІРА. То, може, тобі пити тільки коньяк?
    РУДИЙ. Ні, я люблю саме червоне вино. Потерплю, біль мине. У цьому є й позитив.
    Адже біль минає і тоді здається, що любиш увесь світ.
    МІРА. І навіть Еріку любиш?
    РУДИЙ. Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так, до слова. Не можу ж я
    визнати, що разом зі світом люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича,
    Джорджа Буша-молодшого чи це шведське стерво з “Ла Стради”?
    МІРА. Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі світом любити Джорджа
    Буша-молодшого.
    РУДИЙ виходить, щоб скинути куртку, потім повертається.
    МІРА. Мама дзвонила!
    РУДИЙ. Розпитувала, з ким я зустрічаюся?
    МІРА. Я сказала, що сам розповіси.
    РУДИЙ. А про цю, про цю ти щось сказала?
    МІРА. Ні.
    РУДИЙ (єхидно). Ну, звісно ж...
    МІРА. Ще мама питала, чи не купили ми цуцика. Їй наснилося, що ми купили цуцика!
    РУДИЙ. О, наша мама! Вона – те, що не змінюється, хоч би де мешкала і чим би не
    займалася! (Помічає банки на підвіконні). Що це за каламуть на підвіконні? Чиїсь аналізи?
    Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова професія Еріки? (Коротко гигикає).
    МІРА. Це березовий сік. В Еріки хворі нирки.
    РУДИЙ (позіхаючи). А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести
    справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і хворий. Краще пожалій мене.
    МІРА сідає, РУДИЙ кладе голову їй на коліна. МІРА мугикає йому колискову.
    МІРА. Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м’язи, особливо
    на ногах? Навіть чоловік позаздрить таким м’язам. Може, зробити з неї другого Андрія
    Шевченка? У нас же існує жіночий футбол?
    РУДИЙ. Непогана ідея, в принципі. Але краще віддати її в Суворовське училище, там
    їй покажуть, що таке дисципліна! Добряче надають по руках, а може, й по губах, за
    куриво. Не розумію, як вона збирається виходити заміж? Вона ж зовсім не вміє
    поводитися із чоловіками!
    Встає, виходить.
    МІРА (до себе). Чому це його хвилює її жіноча доля? Він що, закохується в Еріку?
    Виходить.
    КАРТИНА ДРУГА
    Завіса. Виходить ЕРІК, одягнений як чоловік – джинси, сірий светр, куртка, черевики.

    ЯВА ПЕРША
    Ерік

    ЕРІК. Сьогодні я прокинувся із думкою, що маю щось зробити для Міри. Щось
    приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? День начебто
    видався непоганий. Погода не те, щоб весела, але грайлива. Я сьогодні вдягнувся як
    чоловік. Джинси, куртка, светр, мої улюблені черевики “Доктор Мартін”. Навіть не
    нафарбувався. Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені
    хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я. Адже я – чоловік. Такий, яким мене було
    народжено двадцять дев’ять років тому.
    Отже, що любить Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її
    вранці до театру чи філармонії. Хоча це порядно й інтелігентно.
    Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: “Міро, як ти
    дивишся на те, щоб повештатися київськими церквами?” В костелі можна послухати
    орган. Мені подобається орган, хоч я його трохи боюся... Ні, це не найкраща думка. Міра
    ще подумає, що я ненормальний. Якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина:
    не треба було на мене так дивитися. Я гостро реагую на погляди.
    Міра до мене придивляється, вона дуже цікава. Вона не схожа на тих жінок, з якими я
    зустрічався, з якими пробував жити разом. Не те, що краща чи гірша, просто вона інакша.
    Чого вже там, я ніколи не зустрічався із сліпими дівчатами! Хоча деякі, з ким я мав
    справу, не бачили далі свого носа, якого щодня з любов’ю розглядали в дзеркалі.
    Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося супермаркетом. Думаю, такого їй точно ніхто не
    пропонував!

    ЯВА ДРУГА
    Ерік, Міра
    МІРА. Блукати супермаркетом було весело! Ми нічого не купували, але весь час
    голосно реготали!
    ЕРІК (убік). До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім’ям, та
    сліпа дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж?
    МІРА. Двічі Еріці вдалося провезти мене в продуктовому візку!
    ЕРІК (убік). Вона верещала: “Не розбий мене, обережно, тут же пляшки, банки, ти все
    поб’єш, навіжена Еріко!” – а я іржав і навмисно підвозив її близько-близько до полиць із
    продуктами.
    МІРА. Еріка навіть отримала за це сувору догану від менеджера: “Тут вам не цирк!”
    “Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся”, - заспокоїла вона його.
    ЕРІК. Міра постійно, наче випадково, торкається до мене. Ще бракувало, щоб вона
    виявилася лесбіянкою! Ні, я особисто проти лесбіянок нічого не маю. Врешті-решт я їх
    добре розумію, мені жінки також подобаються набагато більше за чоловіків! Я лише
    проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.

    КАРТИНА ТРЕТЯ
    Вітальня в квартирі МІРИ та РУДОГО.
    ЯВА ПЕРША
    Міра, Ерік

    ЕРІК (до МІРИ, продовжуючи розпочату раніше розмову). …Замість того, щоб
    репетувати на трибунах та рюмсати у телевізійних передачах, придумали б краще акцію.
    От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка. Під кожною кришечкою
    “Живчика”, на етикетці кожної пляшки пива, в кожному пакунку чіпсів, - відповідаєш,
    надсилаєш, і виграєш Інтернет-карту на місяць або поїздку з друзями до Чернігова чи
    Львова...
    МІРА. Ця ідея – просто супер, Еріко! Ти – зачинателька національної культурної
    революції! Це сподобається навіть Рудому!
    ЕРІК (убік). Рудому, Рудому… Добре, що вдома його немає...
    МІРА (несподівано). Еріко, ти, часом, ти... не лесбіянка?
    ЕРІК. Що?!
    МІРА. Тільки не ображайся. Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах.
    ЕРІК (убік). От маєш. Те саме я хотів спитати у неї.
    МІРА. І ще мене хвилює те… Мене тягне до тебе. Мене ніколи не тягло до дівчат. А до
    тебе дуже тягне, я навіть втомилася із цим боротися. Мабуть, зі мною щось не так!
    ЕРІК (убік). Брехати і далі, що я дівчина, чи сказати правду? Брехня може посварити
    тебе з людиною, але тільки правда може зламати життя...
    МІРА. А потім я подумала... Що ти можеш мене провокувати, навіть не спеціально!
    Може, воно виходить само собою, може, ти вмієш закохувати людей у себе…
    ЕРІК (наважившись). Міро, я – не лесбіянка.
    МІРА (полегшено). Так...
    ЕРІК. Я просто… Люблю епатувати тих, кого називають звичайними громадянами.
    22
    МІРА. Так...
    ЕРІК. Мені подобається вдягатися так, щоб мій образ був яскравим, мав якесь
    значення, щоб запам’ятовувався... Щоб свою зустріч з такою нестандартно вдягнутою
    персоною обговорювали за родинними вечерями, щоб подружки повертали голови і
    обмінювались думками...
    МІРА. Ну...
    ЕРІК. Я не завжди перебуваю в образі жінки, але це один із моїх найулюбленіших. У
    жіночому одязі багато несподіваних деталей, цікавих дрібничок, у жіночому одязі є що
    акцентувати...
    МІРА. Чекай, чекай… Як ти сказала? Ти не завжди перебуваєш в образі жінки? Що це
    означає?
    ЕРІК. Це означає… Що я – не жінка.
    МІРА. Що ти – не… Хто?
    ЕРІК. Міро, я – чоловік.
    МІРА (відсахнувшись). Що? Хто?!
    ЕРІК. Чоловік.
    МІРА (відчайдушно, відступаючи від ЕРІКА). Не вірю... Хто ти? Хто ви?
    ЕРІК. Ерік. Міро, не лякайся так.
    МІРА. Ерік? Чоловік? А де Еріка?
    ЕРІК. Міро, це я.
    МІРА. Еріко, Еріко…
    ЕРІК. Ні, Міро. Мене звати – Еріком. Ернестом.
    МІРА сідає на канапу, і обхоплює голову руками.
    ЕРІК. Мама назвала мене на честь Ернеста Гемінгвея. Найвидатнішого письменника
    ХХ століття. Стариган Хем – мамин Бог. Вона пробачила б мені, якби я забув про день її
    народження, але ще з отакенького я мав чітко знати дату, коли народився клятий Стариган
    Ернест. Я й зараз це пречудово пам’ятаю, а от таблицю множення пам’ятаю ледь-ледь.
    Зараз моя мати – під стінами парламенту. Виборює право кожного громадянина на
    носіння зброї. Стариган Хем скінчив своє плідне життя самогубством – пустив собі кулю
    в скроню. Через пару тижнів йому мало б виповнитися 62. Хем, він такий, рішучий
    чолов’яга, так. Все життя мама намагалася наслідувати йому в усьому, але з’ясувалося, що
    рядовий громадянин України не може просто так купити собі «металевого дружка».
    Самогубство провисає, питання з пістолетом лишається відкритим. Але мамі лише 60,
    певний запас часу вона має…
    МІРА. І коли ж?
    ЕРІК. Що – коли?
    МІРА. Коли ж він народився?
    ЕРІК. Хто?
    МІРА. Стариган Хем…
    ЕРІК. 21 липня 1899 року в Оак Парку, штат Іллінойс, США.
    МІРА (тихо, з розпачем). Чому ти не хочеш сказати правду?
    ЕРІК (тихо). Але я можу довести, що належу до чоловічої статі.
    МІРА (розгублено). Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом?
    ЕРІК. У найпростіший спосіб. (Починає розстібати ґудзики на сорочці).
    МІРА. Я не побачу жодного слова в твоєму паспорті...
    ЕРІК. Міро, для того, щоб перевірити, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі...
    Підходить до МІРИ, обіймає її.
    Грає музика, темрява.
    За якийсь час з’являється світло. МІРА сидить на дивані, ЕРІК – лежить, поклавши
    голову їй на коліна.
    МІРА. У тебе ще є якісь таємниці? (Ніжно цілує ЕРІКОВІ очі).
    ЕРІК мовчить.
    МІРА. Мовчиш? Стривай. Отже, ти став чоловіком, і ніколи не розповіси мені, де штаб
    вашого чоловічого світу? То ми більше не подруги?
    ЕРІК. В мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені.
    МІРА (радо). Розповідай.
    ЕРІК. В мене є одна забаганка, дуже дурна забаганка.
    МІРА (нетерпляче). Ну?
    ЕРІК. От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метро, як суворий голос не радить
    засовувати пальці під рухомі частини ескалатора?
    МІРА. Звісно чула!
    ЕРІК. От мені з дитинства кортить встромити туди руку, аж пече десь усередині! Та я
    чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, і я стримуюсь.
    МІРА. Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться!
    ЕРІК. Звісно не кожен! Нема дурних... (Вимогливо до МІРИ). Ну?
    МІРА вовтузиться і мовчить.
    ЕРІК. Якщо в тебе нема дурних забаганок, ти можеш так і сказати.
    МІРА. У мене є. У мене є одна забаганка. Мені кортить засунути в рот електричну
    лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити. Але витягти її зможе лише лікар…
    ЕРІК. Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в
    рот. Тільки, щоб хтось був поруч, щоб хтось підтримував, фіксував результат...
    МІРА. Краще ми будемо про це завжди мріяти. Забаганка куди приємніша за каліцтво.
    Цілуються.
    ЕРІК та МІРА (разом). Цікаво, а що з цього приводу скаже Рудий?
    Завіса
  4. sefferot

    sefferot

    Регистрация:
    20 янв 2011
    Публикации:
    1
    Симпатии:
    0
    Мой город:
    Кировоград
    Ответ: Історія мого народу

    Екскурс у коріння виду творчості витинанок
    [​IMG]
    Витинанки - один із видів українського народного декоративного мистецтва, що має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями, вирізані ножем з білого й кольорового паперу.Їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, коминів, печей.
    Українські народні паперові витинанки як прикраси сільських хат з'являються у середині XIX ст. незалежно від писарських і дворянських витинанок. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали вдвоє, вчетверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції.
    Витинанки кінця XIX — початку XX ст. вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, силуету, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, симетрії, багатства орнаментики.
    [​IMG]
    Найбільш поширеними витинанки були на Поділлі, Подніпров'ї та Прикарпатті. На Подніпров'ї вони часто доповнювали хатні розписи. Для Поділля властиві два типи розташування витинанок на стінах — шпалерний і килимовий. На Прикарпатті їх наліплювали поздовжніми стрічками попід стелею, по сволоку, навколо вікон. Витинанки побутували у поєднанні зі шкіряними прикрасами, настінними розписами, вишивками, збагачуючи свої форми й орнаментальні мотиви. Сучасні витинанки перестали бути лише селянськими виробами та хатніми прикрасами. У 20—30-ті роки їх використовували для оздоблення клубів, читалень, стіннівок і плакатів. З 60-х років витинанки експонуються на виставках, їх застосовують для оформлення поліграфічної продукції.
    На початку 80-х років над витинанками працювали Дмитро Мимрик з с. Великий Говилів Тернопільської області, Софія Приймак з с. Петриківка Дніпропетровської області, Любов Процик зі Львова, Людмила Лузгіна із Запоріжжя, Галина міль з Києва та ін. Група самобутніх майстрів займалася витинанням у селах Тлумацького району Івано- Франківської області.
    Паперові витинанки придатні й в умовах сучасного міста. Вони застосовуються як новорічні прикраси вітрин і вікон. До техніки витинання і мотивів народних візерунків все частіше звертаються сучасні художники.

    Джерело http://about-ukraine.com/index.php?text=52
  5. zorro

    zorro

    Регистрация:
    7 мар 2011
    Публикации:
    97
    Симпатии:
    19
    Археолог Юрій Болтрик: «В Україні є багато місць, де лопата археолога ще не бувала»
    У своїй першій археологічній експедиції Юрій Болтрик – відомий скіфолог, історик, старший науковий співробітник й завідувач відділом Інституту Археології НАН України «Польовий комітет» – побував ще в шкільні роки. Далі – майже 60 років розкопок, що стали ґрунтом для 200 наукових статей, трьох монографій і посібника. Саме він завершив розкопки могили Огуз — найбільшої поховальної споруди Скіфії і розкопав найглибшу (16 м) культову підземну споруду Скіфії – Тащенак. В межах спецпроекту «Науковий підхід» вчений розповів Platfor.ma про будні і романтику розкопок, визначення віку пам’яток і найпопулярніші теми в археологів.



    3531b11-840[1].jpg



    Про старі й нові розкопки

    В Україні дійсно є багато місць, де лопата археолога ще не бувала, хоча й накопано вже чимало. Особливо цікавими й менш дослідженими є поселенські структури або давні селища, стоянки. Тим часом як поховальних пам’яток на Нижньому Дніпрі (нижче порогів по обидва боки річки) розкопано дуже багато, може, навіть занадто багато.



    Скіфські поховальні пам’ятки дають престижні речі. Речі, які можна вивозити на виставки, що цікавлять багатьох, зроблені переважно з коштовних металів, а коштовні метали, особливо золото, – практично не псується. До того ж, на цих предметах є зображення сюжетних сцен, а вони можуть нести якусь крихту історичної інформації. Рідше зустрічаються написи, імена, або монограми. І всі ці загадки цікаво розплутувати, намагатись зрозуміти систему. Але, з іншого боку, коли для повноцінних розкопок будуть гроші, то археологи, мабуть, будуть по другому і по третьому колу досліджувати ті поховальні пам’ятки, які вже були розкопані. Тому що деякі з них дуже великі і повністю не досліджені.



    Мабуть, найціннішою знахідкою, яку мені вдалося знайти, є велика золота ажурна пластина зі сценою полювання вершника на оленя з кургану №11 біля села Гюнівка під Запоріжжям, яку ми відкопали в 1976 року разом з Віталієм Отрощенком (тепер професором). Потім були численні коштовні знахідки з царського кургану Огуз, який я розкопував протягом трьох сезонів (1979 – 1981 рр.) Мої знахідки з цього кургану, як і попередня, зберігаються в Музеї історичних коштовностей України, інші ж передані до музеїв Запоріжжя, Мелітополя, Ромнів, Кіровограду.



    Про кургани
    В Україні засипали назад всього три кургани. Один з них – курган Огуз, я так і не досипав до повної висоти, але метрів дванадцять замість двадцяти там є. У будь-якому разі він вже не загубиться в степу.



    Але є кургани, які копали ще дуже давно. Приміром, в 1795 році французи, гості графа Потоцького, розкопали курган Сорока. Курган був такий, що всі археологи про нього знають. Мабуть, це був найбільший курган України – він мав висоту метрів під сорок, якщо не більше. На жаль, інформації про знахідки з нього немає. Шукали поляки, шукали ми – намагалися знайти хоч якісь сліди. Єдине, що є: був такий Іван Фундуклей, київський генерал-губернатор, що написав книгу про давні городища і кургани, й згадав якраз цей курган. І сюжет про французів також фігурує: «Чотири французи з тачками, гості графа Потоцького, розкопали курган і насип пішов на греблю розташованої поруч річки Соб». Річка була цікава, до речі, – несла золотий пісок.



    У Радянські часи деякі експедиції розкопували по сто курганів за сезон. А зараз з’явились вже більш досконалі засоби фіксації у вигляді цифрової техніки, різних варіантів GPS-навігаторів і таке інше. Тому можна гарно обіграти навіть більш-менш прості дослідження, не кажучи вже про ті потужні складні поховальні комплекси, які були раніше.



    Про те, що потрібно знати, вирушаючи в експедицію
    Класичне знаряддя археологів – ножички та щіточки. Але на палеолітичних пам’ятках використовують дуже делікатні інструменти: хто копає китайськими чи просто дерев’яними паличками, хто пластиковими ножичками. Варто слідкувати, щоб метал не торкався давньої органіки у знахідках. Тому що потім, якщо проводитимуться подальші дослідження, буде зайвий фон, і під час ретельних досліджень він заважатиме. Копати потрібно небагато, але дуже ретельно і неквапливо.



    Іноземців дуже жахало, що в часи СРСР ми копали кургани технікою. Але наші археологи вже так набили руку, що, копаючи навіть бульдозерами, майже нічого не втрачали, і їм треба було тільки дивитися під ніж бульдозера. Хоча, звичайно, я б із задоволенням копав би руками, не поспішаючи, тихенько, тачками, невеликими дозами забирав би той ґрунт – так можна отримати більше інформації. Але все одно картинка була більш-менш зрозуміла, оскільки робилися вертикальні стінки, які потім зачищалися. Головне, щоб там була стратиграфія, тобто видно було, що і як лежить, будова кургану.



    81387ee-001[1].jpg


    Більшість археологів звикли, що ми копаємо тільки до материку, тобто до жовтої глини, а далі – це вже не наше. Тим часом археологи, які займаються добою каменю, – до певної міри вже як біологи працюють, знаючи про глибинні шари. Материкові жовті глини утворювалися ще з часів льодовиків, і навіть під ними знаходять «крем’яхи» – кремінні знаряддя. Так от на Кіровоградщині професор Леонід Залізняк знаходить пам’ятки, яким 30-40 тисяч років – це верхній палеоліт. А на Дністрі нещодавно знайшли пам’ятки, яким 300-400 тисяч років.



    Слід зауважити, що переважна більшість археологів потрапляють в професію приваблені романтикою експедиції – поле, ліс, весняний степ, гори, печери, потім намети, вечірні багаття тощо. Менша частина йде від свідомого бажання занурюватись в старожитності, щось шукати, розгадувати та знаходити. Але паралельно з цим приходить усвідомлення, що працювати і жити доводиться часто в умовах дискомфорту, терпіти довгі дощі, а то й сніг, і при цьому все одно робити свою справу.



    Про новітні засоби
    Зараз теж є, що копати. Скажімо, Трипілля на Черкащині копають на ґрантах – з німецькими й англійськими партнерами, які завозять сюди свої машини, схожі на наші сівалки. За допомогою автомобіля тягнуть такий складний прилад, що як своєрідний рентген сканує поверхню, під якою розташована трипільська площадка з вмістом обпаленої глини. Коли обпалюється глина, там є залізо у мікроскопічному вигляді, і вироби, які запікаються, стають магнітними. І оце магнітне поле вимальовує археологам контури того майданчика.



    До речі, зараз є виставка в Археологічному музеї, де хлопці експонують речі, які були знайдені саме за допомогою магнітної розвідки: майстерню IV-VІІ ст., в якій варили скло. В цій майстерні виготовляли скло, яким забезпечували майже все Середнє Придністров’я. На жаль, у нас не вистачило фінансової потуги на такі дослідження. Але і ми копаємо разом з Познанським університетом Северинівське городище скіфського часу біля Жмеринки. А ще є електророзвідка, що найкраще взаємодіє із сирою землею, і завдяки якій можна виявити аномалії. Таким чином шукають залишки житлових споруд.



    Про найпопулярніші теми
    В Україні найбільш пріорітетний напрямок – це Трипільска археологія,вивчення культури Трипілля-Кукутені, що датується VI—III тис. до н.е. Попри те, що дехто намагається називати їх протомістами, це великі села з концетричним плануванням, на багато гектарів завширшки. В центрі вільне місце, потім розміщені кілька кіл жител. Житла, до речі, мають опалювану підлогу, гарну кераміку. Знаходять горни, в яких ту кераміку робили. А зовнішнє коло – суто для землеробства (щоб ближче було йти до своїх ланів).



    Насправді трипільці нам ніякі не родичі, хоч існує безліч міфів від «професійних» українців. Наприклад, у Румунії теж була подібна культура - Кукутені. Швидше, українці – нащадки трипільців у культурному плані, їхня цивілізація прийшла до нас через треті-четверті, а, може, двадцяті руки. Але, звичайно, треба пишатися тим Трипіллям. Воно цікаве, кераміка там гарно зроблена, її приємно брати в руки, на відміну від грубезної ранньослов’янської.



    Не слід забувати і про добу палеоліту. Зайдіть у Національний науково-природничий музей у Києві, де на другому поверсі стоїть велике житло, зроблене з кісток мамонта, яке розкопав Іван Підоплічко. І таких жител в Україні, мабуть, ще чимало є. І це теж можна досліджувати. Це смуга, скажімо, між Каневом і Черкасами по обидва боки від Дніпра. На правому березі це село Межиріч, а на лівому – Добраничівка біля Яготина, де були розкопані такі житла. Тобто, теж така цікава сфера, яка зараз взагалі підзабута. Але це все – спадок, і можна починати звідси, від цих хат з мамонтів. До речі, там роботи вистачить і для палеонтологів.



    Вартує уваги античний час. Це час виходу на наших землях на історичну арену скіфів, а ті в свою чергу цікаві своїми культурними та торгівельними зв’язками з греками. Звичайно, Давня Русь. Останнім часом між Давньою Руссю і скіфами все виразніше вимальовуються сармати і багато інших кочових народів, які хоч і залишили по собі менше пам’яток, але серед них чимало цікавих. Зараз є цікава сфера давніх городищ. Деякі городища стоять в таких зручних центральних місцях, де життя існувало за часів Трипілля, потім була пауза, далі скіфський час – життя знов продовжилося, потім там же чи поруч – з’являються давньоруські споруди.



    Про визначення віку
    Раніше вважали: археологія починається там, куди не дістають писемні джерела. З іншого боку, тим скіфи і цікаві, що ми про них багато чого знаємо завдяки Геродоту. Та вже після його смерті інформація надходить шматочками, і більш цілісну картину можна змалювати тільки разом зі здобутками археології. Наприклад, знайдені амфори плюс інший грецький побутовий посуд побічно свідчать про дати тієї чи іншої пам’ятки. Є великі книжки з безліччю таблиць та малюнків кераміки з афінської Агори, за яким можна визначити близький вік подібної знахідки на наших теренах. Хоча більшість археологів-античників уже не дивляться в ці матеріали – і визначають дату керамічних артефактів зі свого досвіду.



    А ще є радіовуглецеве датування – метод, що базується на тому, що будь-який живий організм, поки він взаємодіє з навколишнім середовищем, накопичує радіоактивний ізотоп С14. Коли припиняється життя, припиняється обмін організму з середовищем, і починається напіврозпад цього вуглецю. На спеціальних установках вимірюють те, скільки там залишилося цього ізотопу, і за цим визначають вік певної знахідки (період напіврозпаду становить понад 5,7 тис. років).



    9a5d725-002[1].jpg


    Мотором київської школи радіовуглицевого датування був Микола Ковалюк, зараз генерує ідеї Анатолій Скрипкін. На теренах України цей метод використовується з 1970-тих років. Але не було таких точних приладів, як зараз, і похибка становила 50-100 років, а то більше. Зараз достовірність визначення вища, і похибка складає 10-15 років. Хоча багато археологів скептично до цього ставляться.



    Але цей метод досить дорогий, і не по кишені широкому загалу українських науковців. Один аналіз вартує близько 60 доларів, а для релевантності досліджень потрібно хоча б 30-40, а краще 100 аналізів з декількох речей, щоб була вибірка. Сам науковець стільки вже не потягне, звичайно.



    Про ниточки наукових напрацювань
    Багатьох українських довоєнних археологів знищили. Скажімо, Микола Макаренко, який був на вістрі скіфської археології (та й на вістрі багатьох інших напрямків), розкопав Мордвинівський курган під Каховкою, і, якби продовжував жити, то передав би те, що знав, наступним поколінням. А його просто вбили, і ниточка наукового досвіду, наукового напрацювання обірвалася… 20 років після нього ніхто не копав.



    А потім Олексій Тереножкін, росіянин, який приїхав сюди, створив київську школу археологів, багато до чого змушений був доходити сам. Перший курган із коштовними знахідками – Мелітопольський – він розкопав 1954 року. Тоді ми не знали ще багато чого, і мали дізнаватись про все вже в ході досліджень, як ті земські лікарі – так багато різали курганів, що з часом розуміли, як краще це треба робити.



    Після розпаду Радянського Союзу зникла шизофренія з секретністю. Адже раніше більшість археологів працювало практично всліпу, не маючи карт. У нас випадково, ще від попередників, залишились довоєнні топографічні карти Приазов’я, і по них набагато легше було працювати. Тим більше, на картах Радянського Союзу, які можна було придбати в магазині, свідомо були «зсунуті» села або замінені назви… У Радянському Союзі так виражалася манія переслідування. Щоб ніхто заколоту не зробив. Вносилися такі похибки, які мали ту карту зробити «безпечною».



    Але зараз є давні карти, в інтернеті можна скачати трьохверстки (так звані карти Шуберта) і навіть двохверстки, зараз доступні космічні знімки. І коли це все до купи зводиться, то і тут, уже на рівні реконструкції давнього простору, можна побачити загальну картину.



    Про скіфське золото
    Якщо повернеться Крим до України, то і золото з Нідерландів повернеться також. З одного боку, пам’ятка має лежати біля місць, де її знайшли. Але, з іншого боку, за чиї гроші воно розкопане? За українські. Я, до речі, бачив те золото в Бонні під час конференції, поки воно ще не переїхало до голландців. І вже тоді кримські археологи якісь були «наїжачені» – в січні 2014-го року, коли Майдан горів.



    b369e30-003[1].jpg


    Зараз із частиною кримських науковців я спілкуюся. Деякі приїздять, деякі, як в старі часи, навіть надсилають нам інформацію сюди, в Київ, про те, що вони зробили в Криму. Хоча таких одиниці. До того ж, це етнічні росіяни. Знову-таки, ті росіяни, які були інкорпоровані в Європу, які стажувалися там – вони на все дивляться іншими очима. Ті, які цього не мали, – вони поповнюють «русскій мір».



    Про потенціал науки
    Зараз потенціал Академії наук України такий, що він зможе підняти економіку всієї держави. Літак Ан-178, який зараз зробив завод ім. Антонова – зручний, легкий – там багато чого напрацьовано науковцями академії наук. І потім, українці взагалі не найдурніші люди на планеті. Багато чого ми самі можемо зробити.



    Така структура, як Інститут археології, державі дуже потрібна. Тим більше, що багато вже чого напрацьовано. В нас хоч є свій маленький науково-природничий музей. Він за своїм начинням, звичайно, вартий більш розкішних приміщень. Колись мріяли, що як створять Мистецький арсенал, то, можливо, деякі приміщення можна було б залишити для наповнення нашими колекціями. Звичайно, це не Лувр і не Ермітаж, але свій потужний національний музей можна було би зробити.


    Текст
    ОКСАНА ХМЕЛЬОВСЬКА
    Фото – Євгенія Люлько.
  6. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.291
    Симпатии:
    256
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    УНІКАЛЬНЕ ВИДАННЯ ПРО ІСТОРІЮ ОБЛАСТІ СТВОРИЛИ ЧЕРКАСЬКІ КРАЄЗНАВЦІ
    23 лютого 2016 року



    Про таємне і секретне, але реальне. Черкаські краєзнавці переформатувались у письменників. Працівники обласного краєзнавчого музею створили унікальне видання про історію області. У всеукраїнському "Апострофі" презентували свої дослідження. Книга має з десяток унікальних статей про події на Черкащині, які дотепер, кажуть у музеї, були засекречені у таємних документах СБУ. Цієї весни видання повноцінно побачить світ.

    Валентина Нестеренко, заступник директора з наукової роботи Обласного краєзнавчого музею: "Драбівське повстання 1930-го року". Це період соціалістичного будівництва, комуністи, більшовики… І ніхто ніде не згадає про той спротив, який ішов в Україні вже в той час. Це ті нові дослідження, які потрібні для нашого часу і розкривають сторінки нашої історії, які не були відомі".

Загрузка...
Возможно имеются похожие темы
  1. P.S.
    Ответов:
    20
    Просмотров:
    1.471
  2. Олесь Вахній
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    566
  3. P.S.
    Ответов:
    99
    Просмотров:
    17.342
  4. P.S.
    Ответов:
    163
    Просмотров:
    34.241
  5. ----------
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    500
  6. P.S.
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    2.795