История Канева

Тема в разделе "Справочная информация и история Канева", создана пользователем Starpom, 26 янв 2008.

  1. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Ответ: История Канева

    Просто з неба — у вогонь і пекло.
    21 вересня 2013 року.

    2_20[1].jpg

    У вересні 1943 р. почалася героїчна битва Радянської Армії за Дніпро. Із метою захоплення плацдарму на правому березі ріки в районі м. Канів у ніч з 24 на 25 вересня було висаджено десант у складі третьої і п'ятої гвардійських повітряно-десантних бригад. Десантовано близько 5 тисяч чоловік і 660 парашутних контейнерів із боєприпасами, зброєю та харчовими продуктами. Та не так сталося, як гадалося…

    Перекидання парашутистів через Дніпро здійснювали де-кілька полків транспортної авіації, серед яких і полк під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Валентини Гризодубової. Завдання перед десантниками було таке: захопити і утримувати плацдарм по лінії Липовий Ріг - Шандра - Степанці - Канів (до 40 км по лінії фронту і до 25-30 км у глибину) - аж до підходу радянських військ і форсування ними Дніпра. Цю операцію планувалося здійснити за 2-3 дні.

    Але не так сталося, як гадалося. Німці останніми днями міцно укріпили свою оборону в цьому районі: перекинули війська з лівого берега на правий, направили сюди есесівські дивізії "Вікінг" і "Мертва голова", встановили заслони із зенітної і польової артилерії, задіяли танки. Вочевидь, наша розвідка спрацювала погано, і всих ризиків радянське командування не врахувало, тож наслідки цього промаху були катастрофічні.

    Безумовно, кожному екіпажу літака був встановлений певний курс польоту, час і місця висадки бойових підрозділів десантників. Проте від шаленого вогню німецьких зеніток, прожекторів і ракет транспортні літаки кидалися наосліп, змінювали висоту польоту, щоб уникнути вогню, і висаджували парашутистів будь-де, аби повернутися до аеродромів. Десантники були розсіяні в межах Ржищева та Черкас у різні боки від передбачуваної лінії.

    Просто в вогонь

    Десантники були кинуті з неба просто у вогонь і полум'я. Значна частина їх приземлилася на ворожі окопи. Наших десантників німці розстрілювали прямо в повітрі, парашути горіли як смолоскипи. Десантники одразу ж вступали у смертельний бій. Рядові бійці були 18-19-річними фізично загартованими юнаками. Це була еліта Радянської Армії. В їх складі були й жінки - медсестри, лікарі, радистки. У наступні дні роздріблені групи десантників ведуть бойові дії на всій території, де вони опинилися. Ведуть диверсії, знищують окремі загони фашистів, блокують дороги.

    Комбриг П. Сидорчук і офіцери, які вціліли, спробували об'- єднатися в єдину монолітну бойову одиницю. П. Сидорчук приймає рішення сформувати на базі третьої і п'ятої бригад окрему повітряно-десантну бригаду особливого призначення й очолює її. Десантникам вдається налагодити зв'язок із штабом 40-ї армії і одержувати вантажні парашути з боєприпасами.

    Саме в цю новостворену бригаду через певний час прибився комбриг третьої повітряно-десантної бригади П.Гончаров. І хоча десантників із третьої бригади було більше, він не наполягав на командуванні.

    Неоціненну допомогу парашутистам надали канівські партизани загону "Баті" - командир Кирило Солодченко і комісар Митрофан Петренко. Вони перевели десантників із Яблунівського лісу в Таганчанський і прийняли на свою базу в вересні-жовтні 1943 р. близько 1000 солдат. Серед них - І. Кузьменко, П. Приліпко, М. Петренко, О. Сухобрус, Ф. Яременко, З. Циба, Г. Панченко, Н. Слюсаренко, Д. Потужний, Т. Святун, Б. Федяшин, О. Радченко та інші. Партизани дбали про забезпечення десантників їжею та одягом. В одному з ближніх сіл діяв млин з помелу зерна, борошно йшло на випічку хліба. Таганчанський ліс став для них тимчасовою фортецею.

    Доля народних месників

    На другий день після висадки десанту Таганчанський ліс було блоковано німцями і поліцаями. Жителів навколишніх сіл за зв'язок із партизанами чекала смерть.

    Із немовлям на руках була розстріляна Марія Кацалап за те, що її чоловік був партизаном. У цьому ж селі були страчені фашистами подружжя Трохима і Ганни Микитенків, Опанас Буц, Євдокія Кузьменко за недоведені зв'язки з партизанами. У с. Мельники окупанти розстріляли Афанасію Губенко. Хату жінки підпалили і вкинули туди тіло.

    У с. Буда Броварська було спалено 47 хат, розстріляно сім жителів села. У с. Кичинці заживо спалили партизана Андрія Поліщука, скрутивши йому перед цим руки й ноги колючим дротом і обливши бензином. Його матір і сестру розстріляли в Різаному яру біля Корсуня. У Таганчі була страчена Марія Загребляна. У Дарівці розстріляна сім'я партизана М. Петренка (дружина і двоє малолітніх дітей), сім'я О. Сухобруса (дружина і двоє доньок).

    Непокірний Таганчанський ліс

    Фашистське командування зрозуміло, що в тилу збирається грізна сила і вирішило розгромити десантників і партизан. Проти них було кинуто регулярні частини 72-ї піхотної дивізії, окремі моторизовані частини (танки, бронемашини), поліцію Канівського і Корсунського районів у кількості до 3 тисяч чоловік. 24 жовтня 1943 року німці розпочали бойові дії: спочатку обстрілювали ліс гарматами, а потім почали його прочісувати.

    Комбриг Сидорчук і командир партизанського загону К.Солодченко заздалегідь розташували своїх бійців на найбільш вигідних ділянках оборони, за кожним деревом фашистів чекала розплата. Бій тривав від світанку до вечора, особливо німці рвалися захопити висоти в урочищі "Паланки". Над лісом постійно вартували ворожі літаки - "рами". Неодноразові атаки фашистів були відбиті, прочесати ліс їм не вдалося.

    У цьому бою десантники і партизани витратили майже всі боєприпаси. Було зрозуміло: нового наступу їм не ви-тримати. Партизани К. Солодченка вночі вивели десантників із Таганчанського лісу непоміченими в напрямку черкаських лісів, де вони об'єдналися з черкаським партизанським загоном (командир Г. Іваненко). Об'єднані сили партизан отримують завдання захопити плацдарм на правому березі Дніпра.

    У тяжких кровопролитних боях партизани очищають від фашистів дніпровський берег на північ від Черкас, захопивши села Лозівок, Сокирне, Свидівок, чим допомогли частинам 52-ї армії форсувати Дніпро. Десантники брали участь у визволенні від фашистів м. Черкаси. Невдовзі партизанські загони були розформовані. Комбриг підполковник П. Сидорчук зі своїми бійцями-десантниками взяв курс на Золотоношу. За різними джерелами, десантників лишилося від 500 до 800 осіб.

    Як склалася доля бійців після війни

    Комбриг П. Сидорчук у 1944 р. загинув в автокатастрофі. "Батя" К. Солодченко повернувся після війни до мирної праці, піднімав із руїн сільське господарство Канівського району. Помер у 1976 році, похований у с. Бобриця.

    Партизанський комісар М. Петренко випив чашу горя до дна: німці знищили його сім'ю, а каральні радянські органи арештували його і посадили в табір, звідки він був відправлений в окремий батальйон Білоруського фронту. В боях отримав поранення, а пізнiше в званні старшого лейтенанта брав участь у війні з Японією. Як до війни, так і деякий час після війни працював головою колгоспу. Помер в 1977 році, похований у Таганчі.

    Іван Кузьменко віддав себе педагогічній справі - працював учителем історії, тривалий час очолював Мартинівську середню школу.

    На жаль, ні керівництво партизанського загону «Баті», ні рядові партизани не були відзначені урядовими нагородами. Ішла війна, було не до цього. Але три десантники були удостоєні звання Герой Радянського Союзу, - це майор Блувштейн, старший лейтенант Петросян і молодший лейтенант Кондратьєв.

    Мирне небо над Таганчанським лісом

    Минули роки. На березі сивого Дніпра від Ржищева до Черкас як вічні вартові стоять пам'ятники - обеліски на братських могилах, у яких віч-но спочивають герої-десантники. Більшість їх безіменні, вказана лише кількість захоронених.

    В урочищі "Паланки" Таганчанського лісу у братській могилі спочивають до 30 десантників і партизан, імена відомі лише сімох.

    У кімнаті бойової слави, яка в свій час була оформлена в Таганчанській середній школі, було зібрано багато документів, спогадів про десантників і партизан нашого краю. Школа підтримувала зв'язки з Рязанським вищим повітряно-десантним училищем, з його курсантами, колишніми де-сантниками. Це училище закінчив і учень нашої школи офіцер-афганець Леонід Діденко.

    Жителі Канівщини пам'ятають подвиг десантників, вони вдячні їм за стійкість і мужність.

    Василь Дорошенко, ветеран педагогічної праці, учасник Великої Вітчизняної війни, таганчанець.

    Джерело: Дніпрова Зірка

    ***
  2. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Ответ: История Канева

    Украинские археологи раскопали уникальные печи Трипольской культуры
    30 сентября 2013

    933245_3[1].jpg

    Украинские археологи в Черкасской области во время раскопок самого большого поселения Трипольской культуры в Европе возле деревни Тальянки нашли три уникальные печи. Открытию рады все: и археологи, и историки, и гончары - ведь до этого никто не находил печей эпохи энеолита, да еще в таком хорошем состоянии.

    "К сожалению, Украина уже 20 лет не финансирует раскопки Трипольской культуры. Раскопки проводим в основном за счет иностранных меценатов. Уже три года к нам приезжают немецкие геофизики", - рассказал директор Государственного историко-культурного заповедника "Трипольская культура" Владислав Чабанюк.

    Едут немцы за свои деньги и со своим оборудованием. Как утверждают они сами, ради того, чтобы древними находками любовался весь мир.

    Чабанюк отметил, что благодаря немецкой геосъемке удалось найти два дома и три печки, "при том, что площадь древнего поселения - около 450 гектаров, так просто печку или жилище не найдешь. Спасибо технологическому прогрессу: до этого обнаруживались только крупные объекты, а вот теперь можно различить и те, что помельче",- сказал он.

    За 120 лет раскопок технологических печей в древнем поселении не находили. Зато теперь историки могут вплотную ознакомиться с гончарными технологиями трипольцев. В таких печках изготавливали посуду - кухонную, столовую и ритуальную - а затем уже расписывали орнаментами.

    "Конструкция у старых печей уникальная. Даже сегодняшние гончары поразились: трипольские печи, оказывается, намного практичнее и технологичнее, чем современные печки и тем более те, которые появились уже во времена Киевской Руси",- сказал он.

    Сами печи имеют размеры 2х2 метра. Они трехкамерные, с продувами, сделаны из глины и битой керамики для большей прочности. В них изготавливали именно ту посуду, которая сейчас хранится в музеях. Одну из печей Чабанюк планирует перевезти в музей Трипольской культуры в селе Легедзино, рядом с Тальянками. Печь вырежут вместе с землей и доставят в музей с помощью крана. Правда, там еще не определились, где ее поставить. Еще одну печь полностью законсервируют, а третью возьмут на изучение в Институт археологии.

    "В следующем году планируем пригласить мастеров и гончаров на консультацию, попробуем запустить печь в музее, - делится планами археолог. - Если запустим - милости просим туристов изготавливать посуду по древним рецептам".

    По материалам: Взгляд, Зеркало недели. Украина
  3. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Ответ: История Канева

    ***

    “Я проситиму вибачення у громади”, – мер Канева Віктор Ніколенко.
    09.10.2013

    kaniniko[1].jpg

    Про канівського мера Віктора Ніколенка що тільки не писали і не говорили упродовж останнього часу. Викликано це було його тривалою відсутністю на робочому місці через лікарняний. Порталу “Про все” вдалось поставити декілька запитань особисто міському голові.</center>

    - Вікторе Володимировичу, кажуть, Ви нещодавно перенесли операцію, як Ви зараз себе почуваєте?

    - Ви знаєте, як у анекдоті – “краще, ніж до аварії”. Так, протягом місяця я переніс дві операції, можливо буде й третя – зараз відбуваються консультації. Це мене насторожило, бо до перших двох я, можна сказати, поставився з гумором. Думаю, повикидають зайві органи з організму, я стану молодшим, стану міцнішим і, як кажуть, фігура матиме кращий вигляд. Але те, що буде третя операція – вона буде набагато складніша – змушує подумати про майбутнє.

    - І ось на цьому фоні вперто ходять чутки, що 10 жовтня Ви маєте написати заяву про складання повноважень міського голови. Наскільки ці чутки відповідають дійсності?

    - На цю тему я мав кілька розмов із Сергієм Борисовичем. Я брав у нього консультацію, як це правильно зробити, тому що містом треба займатися, особливо в осінньо-зимовий період по 16 годин на добу, а іноді й по 24 години. А тим більше – у переддень 200-річчя Шевченка. У Каневі досить багато роботи треба робити, а я в такому стані, що не маю можливості продуктивно працювати. Тому я в нього питаю, що мені робити, як вийти з положення. Це не рядове місто і не рядовий рік. І, звичайно, він мені говорив – якщо можеш, то залишайся, щоб допомагати, будем разом працювати. Я спробував цей місяць вийти на роботу, але це неправильно, бо я все-таки не можу продуктивно працювати. А якщо мене дійсно через місяць покладуть ще на одну операцію, то я, фактично, прийду весною на роботу. Я не вмію так працювати. Я краще буду допомагати з-поза меж кабінету. Я думаю, що нічого складного тут не буде, я братиму на себе багато відповідальності, бо я знаю слабкі місця, де можна застосувати себе, свої можливості.

    Якби я на когось образився, як говорять, що мене хтось виганяв, то чого б я зустрічав скульпторів із Кривого Рогу? Вони приїдуть у місто, і ми подивимось, як правильно все спланувати. Ми хочемо встигнути зробити до 200-річчя Шевченка декілька бронзових скульптур, ми знайшли спонсорів, які допоможуть це втілити. Розмова з міським головою Кривого Рогу в нас вібулася ще минулого року. Ми знайшли фінанси і ось приїжджають люди, які будуть це виконувати. Тобто, я думаю, робота полягає не тільки в мерському кріслі, можна працювати і за його межами, тим більше – мені до цього не звикати, я вже цим займався до того як стати міським головою.

    - Тобто, питання про Вашу відставку практично вирішене?

    - Я думаю, що воно буде вирішене 10 жовтня на сесії. Я дійсно зачитаю заяву, попрошу вибачення в громади, подякую за все громаді і депутатському корпусу. Але я вам сказав, які обставини змушують мене на це піти. Я хочу кращого для громади і розвитку нашого краю. Я не хочу бути тим, хто збоку, а потім прийде квіти покладе, якому будуть аплодисменти. Я не вмію робити так, щоб здобувати незаслужені почесті.

    - Опозиція проте наполягає, що губернатор тисне на Вас і, зокрема, тиск пов’язаний із проведенням повторних виборів на 197-му окрузі у Каневі.


    - Давайте ми відділимо мух від котлет. Ось візьмемо вибори. Який вплив міського голови на ці вибори може бути? З досвіду попередніх виборів, можу сказати – міська рада, команда, на своєму рівні жодних фальсифікацій не допускала і не могла допустити. Вони робилися поза межами міста, поза нашою компетенцією – це по-перше. По-друге, це не вигідно ані владі, ані мені особисто. Я думаю, що вибори 15 грудня пройдуть на найвищому рівні, без задоринки. Причому, я переконаний, і можу припустити, що якщо 15 грудня – це голосування, то вже наступного дня з мокрими печатками у ЦВК лежатимуть усі документи і буде названо переможця цих виборів. Можливо, це буде переможець від опозиції – хто може це сказати?! Навіщо наперед панікувати? Я думаю, чим менше ми будемо про ці вибори говорити, тим краще вони пройдуть. Депутатів у ВР, Слава Богу, вистачає від усіх політичних сил, і вони мають можливість приїхати на будь-яку виборчу дільницю. І дільниць не так багато буде на цих 5-ти виборчих округах. Але, я думаю, це робити не варто, громадяни самі прийдуть і проголосують, так як хочуть.

    - А щодо тиску з боку губернатора…

    - Ви розумієте, якщо чесно, нещодавно я зустрівся з Сергієм Борисовичем і в нас була розмова не про те, що я маю піти, а про те, як треба працювати, як треба розвивати Черкащину, зокрема канівську громаду. Я сказав, що я зараз не можу, я сам прошу мене відпустити тому, що я дійсно не можу фізично зараз віддатись роботі так, як я це робив 2,5 роки. І я йому дякую, що він іде мені назустріч, і не буде чинити ніякого супротиву. Звичайно, щоб я залишався, то до нього не було б жодних питань, а так я йду, тому будуть люди говорити, що він на мене тисне.

    - Хто виконуватиме Ваші обов’язки, обов’язки міського голови?

    - Згідно закону і згідно регламенту, секретар міської ради перебирає на себе обов’язки поки не відбудуться вибори. Така буде ситуація.

    - Про що Ви говорили з Сергієм Борисовичем?

    - У нас була розмова про ситуацію, яка сьогодні склалася в державі, зокрема і в місті. Ми говорили про деякі позиції – які об’єкти закінчені, а які ще ні, що можна зробити. говорили, що я буду допомагати команді, яка залишається, в якості радника чи по-іншому. Якщо команда матиме потребу в моїх порадах, допомозі, то, звичайно, вона все це отримає. А не матиме – то все одно отримає, бо я буду приїжджати і це говорити, бо є така домовленість. Я думаю, що все буде нормально. Нема жодних протиріч.

    Катерина ЛЕБЄДЄВА

    Джерело:
    http://provce.ck.ua/ya-prosytymu-vybachennya-u-hromady-mer-kaneva-viktor-nikolenko/

    <center>
    ***

    "2011 рiк для Канева можна вважати роком втрачених можливостей."
    Володимир Коржов.



    d5c572c85aa3[3].jpg


    Чому я вважаю роботу міського голови незадовільною?
    Володимир КОРЖОВ, депутат Канівської міської ради.


    d08b1621054c[1].jpg
    Последнее редактирование модератором: 1 июл 2014
  4. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Ответ: История Канева
    ***
    Втеча з тонучого пароплава ?!

    На Черкащині вже третє місто залишилося без мера
    10.10.2013

    Мер міста Канева Черкаської області Віктор Ніколенко оголосив свою заяву про відставку. Мотивував тим, що має проблеми зі здоров'ям.
    Про це він заявив на позачерговій сесії міської ради, повідомляє кореспондент Gazeta.ua.

    "Рішення піти з посади я прийняв після того, як мені зробили другу операцію. Я два місяці був на лікарняному, не міг працювати. Коли йшов на зустріч із губернатором, рішення вже мав. Ми все обговорили, я по можливості буду допомагати у підготовці святкувань до 200-річчя Тараса Шевченка. Перед сесією приходили і депутати і представники громадських організацій, просили щоб залишився. Родина ж навпаки просила, щоб повернувся додому. Сьогодні сім'я влаштовує мені свято. Кажуть, що тато повернувся. Тепер зможу приймати участь у їхньому житті, на вихідних буду з ними, а не на роботі. Хто поширював чутки, що на мене тиснуть не знаю і не розумію кому це вигідно", - сказав Ніколенко.

    Із 45 присутніх депутатів "за" проголосували" 35, "проти" - 3, "утрималося" - 6. Обов'язки мера тимчасово виконуватиме секретар міської ради регіонал Олег Калніболовцький.

    "Ми не могли проголосувати по-іншому, коли людина йде у відставку через стан здоров'я, - каже голова фракції "Батьківщина" у Канівській міській раді Сергій Ткаченко. - Кажуть, що він сам написав заяву і тиску не було. Сам він не коментує це і сказати чому пішов насправді не каже".
    Це вже третє місто місто в області, яке залишилося без обраного міського голови. Першими стали Черкаси, де депутати оголосили імпічмент меру Сергію Одаричу, наступною Кам'янка - проти мера Володимира Тірона відкрили кримінальне провадження і він подав у відставку.

    Источник :
    http://gazeta.ua/articles/politics/_na-cherkaschini-vzhe-trete-misto-zalishilosya-bez-mera/520529

    ***
    Последнее редактирование модератором: 1 июл 2014
  5. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Последнее редактирование модератором: 1 июл 2014
  6. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Последнее редактирование модератором: 1 июл 2014
  7. P.S.

    P.S.

    Регистрация:
    28 апр 2008
    Публикации:
    11.325
    Симпатии:
    155
    Мой город:
    Бобрица
    Ответ: История Канева

    ***
    Известно имя человека, которого застрелили на Грушевского
    Среда, 22 января 2014, 08:58

    Молодым человеком, которого застрелили на улице Грушевского, является Сергей Нигоян.

    Об этом сообщают источники "Украинской правды".

    "Это Нигоян Сергей - активный участник Евромайдана" , - сказал собеседник .

    По словам источника, он получил одно пулевое ранение в шею, одно - в голову.

    028caa5-sergej-nigojan[1].jpg

    Неизвестно, какие именно пули были использованы, потому что это выяснят только после вскрытия.

    Ранее, в декабре, с Сергеем записали видео на фоне баррикад, где он читает Шевченко. Сергей - один из охранников Евромайдана. 20-летний парень, армянин из Днепропетровска.



    Сергей родился и жил в Украине, в селе Березноватовка Днепропетровской области. На Евромайдан приехал 8 декабря.

    В проекте Єлюди он рассказывал, что с самого начала смотрел по ТВ новости о Майдане и не мог спать по ночам.

    7 декабря сосед из села подвоз его в Днепропетровск. Сергей искал, где в Днепропетровске собираются люди, чтобы поддержать киевский Евромайдан. Искал, искал и не нашел. Тогда поехал на вокзал. Купил билет на поезд в Киев. Родителям позвонил уже с Майдана. "Отец спросил, ты куда исчез?", - пересказывал разговор парень. Когда узнал, где сын, очень разволновался, просил быть осторожным.

    Сергей спал в палатке или в доме профсоюзов. На вопрос, почему приехал на Майдан, отвечал: "Это мое будущее тоже. Мне жить в этой стране" .

    Источники также подтвердили смерть еще одного человека, который накануне упал с 13-метровой колоннады стадиона Динамо. Он погиб в реанимации .

    Украинская правда

    ***

    У когось є сумнів - якщо би Т.Г.Шевченко був живим - кого би він підтримав зараз ?!

    ***

    „Борітеся – поборете!
    Вам Бог помагає!
    За вас правда, за вас слава
    І воля святая!”

    1303323817_taras_shevchenko[1].jpg


    Яким чином святкувати 200 річчя Т.Г.Шевченко - не зрозуміло ?!


    ***
    Последнее редактирование модератором: 1 июл 2014
  8. zorro

    zorro

    Регистрация:
    7 мар 2011
    Публикации:
    97
    Симпатии:
    19
    ПОДВИГ 12-ТИ:
    ГРЕЦЬКІ МАЙСТРИ Й ВЕЛИКА ПЕЧЕРСЬКА ЦЕРКВА


    ВЕЛИКА ПЕЧЕРСЬКА ЦЕРКВА.jpg
    «За чверть милі від міста, униз по Дніпру, на горі, стоїть Печерський монастир… Церква тут гарна, кам’яна… Від цього монастиря під гору, біля води, розкинувся сад, у якому є велике підземелля, або ями, які вони називають печерками… У давнину в них ховали покійників тіла; і більшість із них нетлінні. Серед інших, яких я бачив, лежать там… ті 12-ть, які побудували монастир», — так 1594 р. описував свій візит у Києво-Печерську Лавру і її Ближні печери німецький посол Еріх Лясота.

    Зодчі чи іконописці?
    Запам’ятаймо останні слова: «12-ть, які побудували монастир». А тепер розгорнімо друкований опис Лаври 1638 р. («Тератургіму» ієромонаха Афанасія Кальнофойського) і в експлікації плану Ближніх печер прочитаємо: «Тіла 12-ти іконописців — одні залишилися цілі, інші розпалися. Вони побудували в Києво-Печерському монастирі церкву Пресвятої Діви Марії, Матері Божої, Яка явилася їм у Влахернах під виглядом Цариці, що наймає й виряджає їх».
    Отже — «іконописці», але — «побудували»; до того ж не весь монастир, а храм. На планах Ближніх печер 1661–1702 рр. усі 12-ть іменуються іконописцями («малярами»), а з 1744 р. — зодчими («кам’яноздателями»). Зодчими їх називають і відвідувачі Лаври XVII–XIX ст.: фортифікатор Гійом де Боплан (1647), священик Іоанн Лук’янов (1701), письменник Андрій Муравйов (1846).
    іконописці.jpg
    Прихід іконописців до преподобного Никона

    Напис на сучасній табличці біля усипальниці 12-ти святих говорить: «Дванадцять майстрів зодчих Великої церкви Печерської»; цьому тексту співзвучні рядки в церковному календарі під 14 (27) лютого: «Дванадцяти греків, будівничих соборної Успенської церкви Києво-Печерської Лаври».

    На початку ХХ ст. історик Костянтин Шероцький у своєму путівнику «Київ» (1917) відзначив: «В окремому затворі спочивають дванадцять братів зодчих і живописців, які створили і прикрасили за велінням Богородиці Велику церкву». Мабуть, саме це визначення — «зодчі й живописці, які створили і прикрасили» — більш правильно, ніж тільки «зодчі» або тільки «іконописці»…
    Відомості «Києво-Печерського Патерика» й літописів
    Нарівні з печерами, у яких зароджувалася Лавра й почивають мощі її подвижників, однією із головних святинь монастиря вшановується Велика церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці, або Успенський собор — перший кам’яний храм в історії обителі. Він став центром «нового монастиря», або Верхньої Лаври, куди, після завершення будівництва храму, переселилася більшість ченців зі «старого двору» при печерах.
    Історію створення Великої церкви описали постриженики Лаври: преподобний Нестор Літописець († поч. XII ст.) — у «Житії преподобного Феодосія Печерського» († 1074), святитель Симон († 1226), єпископ Володимиро-Суздальський, — у «Слові про створення церкви Печерської», учень святителя Симона інок Полікарп — у своєму «Посланні» до лаврського настоятеля архімандрита Акиндина. У XIV–XV ст. ці й низка інших творів названих авторів були об’єднані в книгу «Києво-Печерський Патерик».
    Києво-Печерський Патерик.jpg
    Господь чудесно показує місце для закладин Великої церкви

    У «Житії преподобного Феодосія» описано два знамення, які вказали на місце кам’яної церкви обителі, що стане спадкоємицею «старого двору». Якось уночі проїжджав мандрівник і побачив світло над монастирем, а також преподобного Феодосія на молитві перед дерев’яним храмом і вогненну дугу від верхівки церкви до плато над обителлю. Іншої ночі жителі монастирської околиці почули спів, вийшли з будинків і побачили, що над обителлю сяє світло, а ченці з преподобним Феодосієм молитовною ходою йдуть від дерев’яного храму до плато й назад. «Насправді ж, як ми вважаємо, це було явлення ангелів, — коментує преподобний Нестор. — Бо жоден із братії нічого такого не почув».

    Під 1068 р. літописи повідомляють про невдалу битву руських князів із половцями. «Слово про створення церкви Печерської» каже, що перед битвою князі просили благословення у преподобного Антонія, але він напророкував їм поразку, а варягу Шимону, який прийшов із ними, — порятунок від загибелі й поховання в майбутній монастирській церкві. Лежачи на полі бою, поранений Шимон побачив у небі храм. Це нагадало варягу роки юності. Після смерті батька його вигнав з дому рідний дядько. Залишаючи дім, Шимон зняв із католицького Розп’яття, зробленого на замовлення батька, золоті вінець і пояс. У цей момент він почув голос: «Ніколи не клади це на свою голову, але віднеси на приготовлене місце, де преподобний створює церкву Моєї Матері. Віддай йому в руки: нехай прикріпить над жертовником Моїм». Пливучи морем на Русь, Шимон потрапив у бурю. Він подумав, що гине, бо недобре вчинив із Розп’яттям, і став благати Бога про прощення. Тоді в небі з’явилося зображення храму. Довжина, ширина, висота стін і загальна висота цієї церкви дорівнювали, відповідно, 30, 20, 30 і 50 поясам. «Вона буде побудована зусиллями преподобного в ім’я Божої Матері, і тебе потім поховають у ній», — пролунало над хвилями. І ось через багато років над пораненим варягом постав той самий храм!.. Шимон зрозумів, куди повинен привезти святині. Одержавши у Господа зцілення ім’ям преподобних Антонія й Феодосія, він невдовзі після битви відвідав Лавру. Старець Антоній, якому варяг приніс вінець і пояс, благословив Шимону перейти в Православ’я й нарік його Симоном, а потім, у присутності гостя, передав святині преподобному Феодосію зі словами: «Ось хто прагне будувати таку церкву!».

    Літописи датують закладення храму 1073 р. «Слово» каже, що напередодні до преподобних Антонія й Феодосія прийшли четверо зодчих із Константинополя. Вони запитали: «Де хочете закладати церкву?». «Там, де вкаже Господь», — була відповідь. Майстри здивувалися: «Будучи попереджені про кончину, чому не вибрали місце, даючи нам стільки золота?». Скликавши братію, преподобні Антоній і Феодосій попросили пояснень. І гості розповіли, що якось вранці у них удома з’явилися благовиді юнаки зі звісткою: «Цариця кличе у Влахерну!» (район Константинополя, де з V ст. стояв храм із ризою Пресвятої Богородиці й один із царських палаців). Цариця мовила зодчим: «Хочу спорудити в Києві на Русі Свою церкву». І веліла їм узяти золота на три роки. На запитання зодчих, до кого йти в чужій країні, було вказано на двох біля трону, ззовні схожих на преподобних Антонія й Феодосія. «Тоді навіщо, Царице, даєш золота на три роки? Накажи їм, щоб вони годували нас і напували. А як нагородити нас, розсудиш Сама», — заперечили зодчі. Цариця відповіла: «Цей Антоній, благословивши початок, перейде звідси у вічне життя, а той Феодосій упокоїться після нього наступного року. Тож візьміть із собою в надлишку золота, а вже потім вшаную вас, як не зможе ніхто: дам вам, чого не чуло вухо, і на серце людині не приходило (1 Кор. 2: 9). І Сама прийду, щоб побачити церкву, і буду в ній жити». Потім передала зодчим частки мощей святих для закладки у фундамент храму і промовила: «Вийдіть назовні, щоб побачити розміри». Побачивши образ церкви в повітрі, зодчі повернулися й запитали, як її назвуть. Відповідаючи: «Буде церквою Богородиці», — Цариця дала їм ікону: «Нехай вона буде намісною». Наприкінці розповіді гості передали ще щось, промовлене з трону: «Велінням Мого Сина Я відправила Його пояс — як міру». Вислухавши все, преподобний Антоній сказав, що Сама Пречиста явилася зодчим у Влахерні, а два мужі, схожі на нього й преподобного Феодосія, — це таємниця, відома одному Богові. Потім, за молитвою преподобного Антонія, Господь вказав місце для храму новими знаменнями. На перший день на цьому місці не випала роса, на другий випала тільки тут, а на третій сюди зійшов вогонь, спалив зелень і утворив заглиблення на кшталт канави.

    «Житіє» описує заснування церкви інакше: «Зібралося багато людей. І одні пропонували для будівництва одну ділянку, а інші — другу. І не знаходили кращого місця, ніж князівське поле, що лежало поряд. З волі Божої трапилося так, що проїжджав неподалік благочестивий князь Святослав… Він запитав, що вони роблять. А коли дізнався, то повернув коня й наблизився… Потім, навчений Самим Богом, указав їм місце на своєму полі». Вертаючись до «Слова», зазначимо наявність у ньому таких рядків: «З житія Феодосія всім добре відомо, як був вогненний стовп від землі до неба, а іноді хмара, а іноді на це місце від купола старої церкви простягалася веселка. Неодноразово являлась також ікона, яку ангели переносили на приготовлене їй місце». Наведені слова свідчать про те, що святитель Симон не протиставляв своїх відомостей «Житію».

    За даними «Повісті», кончина преподобного Феодосія в 1074 р. призупинила будівництво, але в 1075–1078 рр. його продовжив і завершив наступний настоятель Лаври преподобний Стефан. Із «Житія» відомо, що по закінченні робіт ченці переселилися ближче до нового храму, залишивши деяких на старому місці для поховання покійної братії й щоденного звершення Літургії в дерев’яній церкві.
    Пресвята Богородиця направляє зодчих на Русь.jpg
    Пресвята Богородиця направляє зодчих на Русь

    Через десять років після кончини Антонія й Феодосія до спадкоємця преподобного Стефана, Никона, прийшли з Константинополя іконописці, візит яких описаний у «Слові». Гості мовили: «Нам показали малу церкву й потім підрядили при багатьох свідках. Але ця церква досить велика. Ми повертаємо вам золото, а самі повернемося в Константинополь». Преподобний Никон запитав: «Які були ті, хто вас наймав?». Гості назвали імена та описали зовнішність преподобних Антонія й Феодосія. Никон пояснив, що обидва вони спочили десять років тому і стали небесними заступниками за обитель. Вказавши на своїх супутників як свідків наймання, гості, за їхньої присутності, просили Никона показати зображення покійних. Преподобний приніс ікону своїх попередників, і гості зрозуміли, що наймання було видінням. Вражені чудом, вони задарма віддали монастирю мозаїку, привезену для продажу. Гості розповіли, як на шляху в Київ, у Каневі, побачили в повітрі храм і довідалися від людей, що це Печерська церква, яку ще треба розписати. Іконописці вирішили піти з Канева додому, але вночі потрапили в бурю на Дніпрі, а вранці їхній човен опинився ще ближче до Києва, коло Трипілля, рухаючись проти течії. Подорожани спробували зупинити човен й простояли день, дивуючись із того, що відбувається. Наступної ночі вони побачили той само храм і його намісну ікону й почули голос: «Навіщо марно метушитися й противитися волі Сина Мого та Моїй? Істинно кажу вам: якщо Мене не послухаєтеся й захочете бігти, усіх вас візьму й поставлю з човном у Моїй церкві. Знайте також і те, що ви не підете звідти, але пострижетеся там, у Моєму монастирі, й спочинете, і заради його будівничих Антонія й Феодосія Я дам вам милість у вічному житті». Прокинувшись уранці, мандрівники все-таки стали гребти назад, але човен продовжував йти нагору по Дніпру. Нарешті вони вирішили скоритися Богові, й незабаром човен пристав коло обителі. Як і зодчі, що побудували храм, іконописці прийняли у Лаврі чернецтво й закінчили тут свій земний шлях. Мозаїкою, яку вони привезли, був прикрашений вівтар Великої церкви.
    У «Посланні» інока Полікарпа сказано, що коли вівтар оздоблювали мозаїкою, то сам собою зобразився і засяяв яскравіше за сонце образ Пресвятої Богородиці. З вуст образа вилетів білий голуб, який здійнявся вгору, до образа Христа, і зник там, але незабаром з’явився із вуст Спасителя й облетів лики святих, сідаючи їм на руку або главу, а потім зник за намісною іконою. Невдовзі він ізнов вилетів з вуст Пресвятої Богородиці, піднявся до Спасителя й зник у Його вустах, після чого храм знову освітився яскравіше сонця. Разом із іконописцями з Константинополя очевидцем чуда був один русич, який вчився в них з волі своїх батьків. Після завершення оздоблювальних робіт у церкві цей русич став ченцем Лаври з ім’ям Аліпій. Його вважають першим в історії Русі іконописцем, відомим на ймення.

    Ще на початку буття храму стали робити бічні прибудови до нього. Зведенню першої з них передувала історія, описана у «Слові». Якось двоє друзів, київські вельможі Іоанн і Сергій, разом побачили у церкві сяйво від намісної ікони й після цього назвали один одного духовними побратимами. Через багато років Іоанн смертельно занедужав. Покликавши настоятеля Лаври преподобного Никона, він заповів своє багатство бідним, а частину п’ятирічного сина Захарії тимчасово віддав Сергієві. Коли Захарії виповнилося 15-ть років, він вирішив забрати гроші, але Сергій заявив, що нічого йому не винен. Юнак у сльозах просив повернути хоча б половину, третину або десятину, але Сергій був невблаганний. Тоді Захарія зажадав клятви перед намісною іконою храму. Сергій заприсягся, однак не зміг підійти й поцілувати ікону: невидима сила загородила йому шлях. Виходячи із церкви, Сергій раптом закричав: «О, святі Антонію й Феодосію! Звеліть цьому грізному Ангелу не вбивати мене! І помоліться перед Богородицею, щоб мене позбавила від безлічі бісів, які мене опанували! І заберіть золото й срібло, запечатані в моїй коморі». Більше ченці не дозволяли нікому клястися перед намісною іконою. А в запечатаній скриньці Сергія знайшли вдвічі більше грошей, ніж залишив Іоанн: Бог чудесним чином примножив їх у нагороду за милостиню покійного. Під враженням від чуда Захарія віддав гроші спадкоємцю преподобного Никона, ігумену Іоанну, і прийняв у Лаврі постриг. На гроші Захарії до сходів на другий поверх храму прибудували приділ в ім’я пророка Іоанна Предтечі — на згадку про вельможу Іоанна.

    Під 1089 р. «Повість» говорить про освячення церкви (цього року виповнюється 925-річчя цієї дати). «Слово» говорить, що торжество відбулося напередодні свята Успіння й супроводжувалося чудесами. Так, за день до події ченці знайшли коло вівтарної орогожі невідомо ким принесені кам’яні плиту й стовпці під престол, для виготовлення яких не могли знайти майстра, але без яких не могло відбутися освячення. Деяким єпископам, під виглядом земних гінців, з’явилися ангели, щоб прикликати їх на лаврську урочистість. Бачачи прихід побратимів-архієреїв, митрополит Іоанн вигукнув: «Пресвята Богородице! Як при Своєму Успінні зібрала апостолів із усього світу на Твоє славне поховання, так і нині скликала на Своє освячення їх намісників!..». Довідавшись про несподівану появу єпископів, із храму вийшли на вулицю навіть ті, кому під час хресного ходу навколо церкви належало залишитися усередині й підхоплювати спів псалма, розпочатий під час процесії. Тому, коли в храмі настав момент співу у відповідь, виникла пауза. Однак за нею пролунав голос ангельського хору!
    Коментарі вчених і доля Великої церкви
    Не тільки святитель Симон, але й редактори «Патерика» вважали припустимим співіснування в одній книзі різних версій закладення Великої церкви. Присвячена цій події гравюра друкованого «Патерика» 1661 р. поєднує в собі відомості «Слова» та Феодосієвого «Житія». В одному з описів Лаври було запропоновано логічний шлях «примирення» двох свідчень: Святослав показав для будівництва князівське поле, а преподобний Антоній випросив у Господа чудесне підтвердження правильності обраного місця. Однак навіть глибоко віруючий православний дослідник Георгій Федотов зазначив: «Преподобний Нестор був пострижений у Печерському монастирі за ігуменства Стефана, першого спадкоємця Феодосія… Він знайшов багате і свіже ще передання, що не встигло потьмяніти чи переродитися в легенду… Достатньо порівняти надзвичайну, наскрізь чудесну побудову кам’яної церкви Печерської в Симона із простою, хоча й не позбавленою чудесних знамень, розповіддю Нестора в житії св. Феодосія, щоб виміряти роботу легенди за півтора століття». Дійсно, наявність у «Слові» святителя Симона розбіжностей з даними літописів і археології (наприклад, теза про титарів-будівельників кам’яних Успенських соборів Ростова Великого й Суздаля) сприймається як один із аргументів на користь того, що письмена преподобного Нестора — більш «документальні», ніж в архіпастиря, який спочив через століття. Водночас, учені знаходять у «Слові» святителя Симона й багато цілком реальних деталей. Так, визнане достовірним свідчення автора, що він керувався не тільки усним переданням, але й письмовими джерелами, які до нас не дійшли. Аналіз хімічного складу мозаїчної смальти Успенського собору підтвердив участь візантійських майстрів у будівництві. Найцікавіша дискусія розгорнулася в науковій літературі про відповідність «пояса Шимона» давнім мірам довжини — чотирьом римським футам (118 см) або половині косого сажня (108 см). Щодо загального числа майстрів, хоча «Слово» згадує лише чотирьох зодчих і не приводить «статистику» іконописців, — висловлювалося припущення, що у свиті досвідчених архітекторів на Русь могли прибути і їхні підмайстри…

    Про початковий вигляд храму вчені судять із зображень Великої церкви XVII–XX ст. і результатів архітектурних та археологічних досліджень. Більш строгий за силуетом і менший за початковою площею, ніж Софія Київська, але по-своєму величний і об’ємний, Успенський собор послужив одним із найпопулярніших «еталонів» подальшого розвитку зодчества на Русі. На межі XI–XII та у XVI–XVII ст. початковий масив споруди оточили приділи-усипальниці, які під час ремонту 1720-х рр. були обведені спільною стіною. У XVII–XVIII ст. неодноразово змінювався й вигляд завершення храму. На іконах «Собор святих Києво-Печерських», «Посольство зодчих на Русь» і одному з варіантів ікони «Преподобні Антоній і Феодосій Печерські» зображуються переважно «фази» архітектурної еволюції Великої церкви XVII–XVIII ст. («фазу» кінця XVII ст. ми бачимо також на десятигривневій купюрі, «присвяченій» епосі гетьмана Мазепи). Але існує й образ преподобних Антонія й Феодосія кінця ХХ ст. із запозиченням наукової графічної реконструкції храму станом на XI ст. (вона міститься й на одній з мозаїк в інтер’єрі станції «Золоті ворота» київського метрополітену).

    На долю собору випало чимало випробувань: пограбування половцями (1096), монголами (1240), татарами (1416), кримчаками (1482), ушкодження при землетрусі (1230) і пожежах мирного часу (1718); 1941 р. храм підірвали нацисти, вцілів лише пізній південно-східний приділ в ім’я апостола Іоанна Богослова. У 1998–2000 рр. святиню відновили так, як вона виглядала у 1720-х рр. Найстаровинніший приділ в ім’я пророка Іоанна Предтечі відтворено у стилі давньоруського зодчества й відповідно до гіпотези, що спочатку корпус прибудови вдвічі поступався висоті фасаду собору. Особливість приділу — широкий проріз між ним і давньою північною стіною Великої церкви, залишений для дерев’яних сходів на соборні хори (верхній поверх), які згодом розібрали (замість них до західного фасаду храму прибудовані кам’яні сходи). Перебуваючи всередині відтворених надбудов епохи бароко, боковий вівтар є «церквою у церкві» й нагадує Кувуклію Храму Гробу Господнього в Єрусалимі.

    Владислав Дятлов
    чиж нравится это.
  9. Starpom

    Starpom Модератор

    Регистрация:
    20 дек 2007
    Публикации:
    2.291
    Симпатии:
    256
    Пол:
    Мужской
    Род занятий:
    Созидание
    Мой город:
    Канев
    ★★★ Великая Отечественная Война 1941-1945 ★★★
    10 ТАНКОВ - ТИГР И ФЕРДИНАНД
    ОТВАЖНЫЙ НАВОДЧИК
    1 мая 1944 года погиб в бою

    Фёдоров Иван Андреевич – наводчик орудия 329-го гвардейского истребительно-противотанкового артиллерийского полка (9-я гвардейская истребительно-противотанковая артиллерийская бригада Резерва Главного Командования, 47-я армия, Воронежский фронт), гвардии сержант.
    Родился в 1923 году в селе Морквино Чернянского района (ныне в составе поселка Чернянка Белгородской области). Окончил 7 классов в школе своего села в 1937 году. Работал на железнодорожной станции Чернянка путевым рабочим. В июле 1942 года Чернянский район был оккупирован германо-венгерскими войсками, в конце января 1943 года – освобожден частями Воронежского фронта. В феврале 1943 года И.А.Федоров был призван в армию Чернянским райвоенкоматом.
    В действующей армии – с июля 1943 года. Сражался на Воронежском (с 20 октября 1943 года – 1-м Украинском) фронте в 29-й, 14-й, снова 29-й (с 29 сентября 1943 года – 9-й гвардейской) истребительно-противотанковой артиллерийской бригаде. Истребительно-противотанковый артиллерийский полк, где он служил наводчиком орудия, несколько раз менял свое название. Когда И.А.Федоров прибыл в него, он назывался 1207-м, с 10 августа до 3 сентября 1943 года – 1845-м, затем снова 1207-м (2-го формирования), а с 29 сентября 1943 года – 329-м гвардейским.
    Боевое крещение получил в сражении на Курской дуге, где 29-я истребительно-противотанковая артиллерийская бригада держала оборону на южном фасе дуги, на Обоянском направлении, находясь в оперативном подчинении 31-го танкового корпуса 1-й танковой армии. Располагалась на второй линии обороны, в районе восточнее шоссе Белгород-Обоянь, севернее села Яковлево на участке Красная Поляна – Грязное (Ивнянский район Белгородской области). С 7 июля бригада отражала атаки крупных соединений танков и мотопехоты противника. Когда под натиском превосходящих сил противника войска 31-го корпуса 9 июля были вынуждены отойти на несколько километров северо-восточнее, к деревне Кочетовка, бригада своим огнем прикрывала этот отход.
    Младший сержант И.А.Федоров 8 июля 1943 года, отражая танковую атаку противника, при непрерывной бомбежке огневых позиций полка немецкими самолетами, будучи наводчиком, лично уничтожил 3 немецких танка. В районе Кочетовки 9 июля уничтожил еще 2 танка. Был награжден орденом Красной Звезды.
    С 3 по 23 августа принимал участие в Белгородско-Харьковской наступательной операции – завершающем этапе Курского сражения.
    В составе 47-й армии участвовал в Сумско-Прилукской наступательной операции (26 августа – 30 сентября 1943 года) – составной части часть Черниговско-Полтавской стратегической операции и освобождении левобережной Украины. В ходе операции армия вышла в 20-х числах сентября к Днепру и форсировала его в районе Букринской излучины севернее Канева Черкасской области, вместе с войсками 27-й, 40-й и 3-й гвардейской танковой армии создав так называемый Букринский плацдарм.
    Вместе со стрелковыми подразделениями 29 сентября 1943 года в числе первых со своим орудием и расчётом переправился на правый берег реки у села Студенец (Каневский район Черкасской области) и открыл огонь, прикрывая переправу.

    В боях на плацдарме 2 октября 1943 года, отражая танковую атаку противника, под шквальным огнем подбил 4 танка, из них 1 – «Тигр». роме того, вел уничтожающий огонь по пехоте противника. Был награжден орденом Отечественной войны 1-й степени.
    В последующих боях за удержание и расширение плацдарма принимал участие в отражении многочисленных контратак противника. К 23 октября 1943 года имел на своем счету 10 уничтоженных танков и 1 тяжелое самоходное орудие «Фердинанд».
    Указом Президиума Верховного Совета СССР от 24 декабря 1943 года за воинское умение, мужество и героизм, проявленные в боях с врагом, Фёдорову Ивану Андреевичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда".
    В ноябре 1943 года 9-я гвардейская истребительно-противотанковая бригада была переброшена на Лютежский плацдарм севернее Киева. Воевала в составе 38-й армии и во фронтовом подчинении командованию 1-го Украинского фронта.
    И.А.Фёдоров участвовал в Киевской наступательной операции (3 – 13 ноября 1943 года) и освобождении Киева; Киевской оборонительной операции (13 ноября – 22 декабря 1943 года) и отражении германского контрнаступления на киевском направлении; Житомирско-Бердичевской (4 декабря 1943 – 14 января 1944 года) и Проскуровско-Черновицкой (4 марта – 17 апреля 1944 года) наступательных операциях.
    1 мая 1944 года гвардии старший сержант И.А.Фёдоров был убит в бою на территории Станиславской (ныне Ивано-Франковской) области (западная Украина). Похоронен в городе Городенка Ивано-Франковской области, где был установлен его бюст.

    Из наградного листа на присвоение звания Героя Советского Союза
    Гвардии сержант Федоров И.А. в борьбе с немецкими захватчиками проявил себя мужественным воином. Так, в период прошлых боев на Курской дуге в районе Белгорода из своего орудия уничтожил – сжег 3 танка и 3 танка подбил, за что был представлен к правительственной награде – ордену Красной Звезды.
    29 сентября 1943 года во время переправы на правый берег реки Днепр тов. Федоров своим личным геройством и мужеством воодушевлял орудийный расчет и, несмотря на сильный артиллерийско-минометный огонь противника по переправе, быстро переправился на правый берег и занял огневую позицию.
    2 октября 1943 года противник предпринял ожесточенную контратаку, пытаясь сбросить наши части в Днепр и пустив при этом большое количество пехоты и танков. На орудие наводчика гвардии сержанта Федорова вышло до 15 танков противника. Но советский воин-герой, уверенный в свою победу и свое грозное орудие, победе в не дрогнул перед ними и смело и решительно начал расстреливать танки противника прямой наводкой. В этом горячем сражении он уничтожил 3 тяжелых танка противника, из них один «Тигр».
    Когда кончились снаряды, танки противника еще вели огонь. Тов. Федоров, не обращая внимания на сильный артиллерийско-минометный огонь, подносил снаряды, быстро заряжал орудие и вел огонь по танкам, уничтожив еще один танк «Фердинанд». Атака была отбита, танки противника отошли в укрытие.
    8 октября сего года при попытке контратаки противника на правом берегу Днепра наводчик Федоров подбил один средний танк.
    12 октября во время наступления наших войск тов. Федоров своей храбростью воодушевлял орудийный расчет, первым выкатил свое орудие на огневую позицию и прямой наводкой расстреливал отступающего противника.
    Всего за время боев тов. Федоров имеет на своем счету подбитых и уничтоженных 11 танков противника.
    Гвардии сержант Федоров достоин присвоения звания «Герой Советского Союза».

    Командир полка гвардии капитан Ершов.
    23 октября 1943 года
    Последнее редактирование модератором: 1 май 2014
    чиж нравится это.
  10. OBOZREVATEL

    OBOZREVATEL

    Регистрация:
    24 янв 2008
    Публикации:
    154
    Симпатии:
    14
    Мой город:
    kanev
    Битва на реке Калка (1223 г.)
    вечные войны.jpg
    После завоевания Китая и Хорезма (1219–1221) верховный властелин монгольских клановых вождей Чингисхан послал на разведку «западных земель» сильный кавалерийский корпус под командованием одаренных военачальников Джебе и Субедея. Они прошли по южному берегу Каспийского моря, затем, после разорения Северного Ирана, проникли в Закавказье, разбили грузинскую армию (1222) продвигаясь на север вдоль восточного берега Каспийского моря, встретили на Северном Кавказе объединенное войско половцев, лезгинов, черкесов и аланов. Произошел бой, который не имел решительных последствий. Тогда завоеватели внесли раскол в ряды неприятеля. Он одарили половцев и обещали их не трогать. Последние стали расходиться по своим кочевьям. Воспользовавшись этим, монголы легко разбили аланов, лезгинов и черкесов, а затем разбили по частям и половцев. В начале 1223 года монголы вторглись в Крым, взяли город Сурож (Судак) и снова двинулись в половецкие степи. Половцы бежали к Днепру. Несколько ханов, среди них и Котян тесть галицкого князя Мстислава Удалого, обратились за помощью; русским князьям. «Сегодня татары (монголы) захватили нашу землю, — убеждал Котян, — завтра они возьмут вашу». Под влиянием Мстислава несколько русских князей согласились на союз с половцами против монголов. На военном совете князья решили не ждать прихода татар, а атаковать их в половецких степях. Помимо Мстислава Удалого в поход согласились выступить князья: Мстислав Киевский, Мстислав Черниговский, молодой Даниил Волынский, всего 15 князей. Могущественный великий суздальский князь Юрий отказался сам явиться, но за тем направил в помощь южнорусским князьям военный отряд во главе со своим племянником, ростовским князем. Однако тот не успел соединиться с остальными князьями и, узнав о поражении русских, повернул обратно.

    Выступив в поход, объединенные силы русских князей спустились вниз по Днепру и на 17-й день сосредоточились на правом берегу реки, близ острова Хортица, который был избран в качестве базы для ведения степной кампании. Здесь к русским присоединились половцы. Русская рать состояла из дружин князей. Решения принимались на совете князей, каждый из которых, преследуя собственные интересы, старался поступать по-своему. Главными соперниками были Мстислав Киевский и галицкий князь Мстислав Удалой.

    У Заруба, между Каневом и Киевом, к князьям явились монгольские послы, предложившие монгольско-русский союз против половцев. «Слыхали мы, — говорили они, — что вы идете против нас, а мы вашей земли не трогали — ни городов, ни сел. Мы пришли, по воле Божьей, на своих холопов и конюхов — половцев. Они и вам причинили много зла, за то мы их и бьем. Возьмите лучше с нами мир, а их гоните прочь». Русские, находившиеся в то время в дружественных отношениях с половцами, отказались принять предложение монголов. Более того, вопреки военным традициям, князья приказали казнить посланников.

    Когда сошлись все дружины, союзники спустились по Днепру до Олешья, против Херсона. И вот на левом берегу Днепра показались передовые разведывательные отряды монголов. Князь Даниил Волынский с галичанами переправился через Днепр, атаковал неприятеля и обратил его в бегство. Мстислав Галицкий с тысячей всадников организовал преследование и окончательно разбил передовой отряд монгольских войск. Однако эта победа не принесла русским удачи, а, напротив, породила у них преувеличенное представление о собственных силах. Переправившись через Днепр, русские двигались по степям восемь дней, пока не достигли реки Калки, за которой были сосредоточены основные монгольские силы численностью до 30 тысяч человек.
Загрузка...
Возможно имеются похожие темы
  1. ozon
    Ответов:
    3
    Просмотров:
    1.290
  2. ROBERT
    Ответов:
    5
    Просмотров:
    1.782
  3. P.S.
    Ответов:
    11
    Просмотров:
    10.678
  4. Aвотия
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    4.405
  5. Mobik
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    4.165
  6. Настя
    Ответов:
    0
    Просмотров:
    54