Могила О.П.Ленського

Опубликовал masTAK в блоге Блог masTAK. Просмотры: 651

Чимало сторінок життя Олександра Павловича Ленського пов’язані з Канівщиною. Олександр Павлович Ленський – відомий актор, талановитий педагог і театральний режисер. Він син трьох земель: народився в Молдавії, виріс і став відомим митцем у Росії, а міцна дружба єднала його з Україною.
4bacc09a0744c7afa88c5f099091deb5[1].jpg
О.П.Ленський (Вервіціотті) народився в Кишиневі (13) жовтня 1847 року. Своє прізвище – Вервіціотті – він дістав від матері-італійки, яка була співачкою і гастролювала в Росії.(Ленський – сценічний псевдонім Олександра Павловича). Батьком його був князь Павло Іванович Гагарін. Дитинство майбутній актор провів у Тамбовській губернії, в маєтку Сасово, який належав його батьку. Ріс майбутній актор сам, тому що брат Анатолій (1858 року народження) був ще немовлям, а з селянськими дітьми грати не дозволялось.

Його єдиним товаришем для ігор був улюблений пес Пупс, як називав його князь Гагарін. Пізніше майбутній актор познайомився з сином селянки Агафії на ім’я Морька. Вони гралися разом, поки їх не побачили слуги, які й розказали батькові, що «барчук играет с беспортошным». В результаті «компанію» розлучили і малий Олександр знову став одиноким в цьому великому домі і саду…

Ленський після цього став жити виключно в світі фантазії і, щоб навколо нього не говорили, не робили, він був думками зі своїми улюбленими героями: Робінзоном Крузо, Дон Кіхотом. Взимку йому подобалося проводити час в кабінеті батька. Це була простора кімната з трьома великими вікнами, що виходили в сад. Біля однієї зі стін стояли полиці з книгами в шкіряних палітурках і без, більшість книг написані французькою.

Тут же стояв пюпітр з нотами і стіл, на якому лежала улюблена скрипка батька в прекрасному футлярі з великим гербом на кришці. Князь дуже любив музику і багато грав на скрипці. Майже щовечора з кабінету лунали звуки скрипки, то батько актора імпровізував, стоячи біля вікна в цілковитій темряві.

Олександр любив слухати звуки батькових імпровізацій, які були завжди чомусь сумні. Темою варіацій були мотиви російських і малоросійських пісень. Влітку батько грав біля відчиненого вікна, дивлячись в небо, і закінчував завжди на високій ноті.

Зимовими вечорами, коли він ще не вмів читати, хлопчику подобалося слухати казки, які розповідали няня та інші слуги. Він також любив співати з ними російських пісень і дуже радів, коли його хвалили: «Какой барчук у нас голосистый!» Читати, писати, чотирьом правилам арифметики і історії навчив його сільський диякон.

Згодом князь Гагарін розорився і сім’я стає бідною. Невдовзі помирає мати, і Олександр з батьком переїжджають до Москви. Через деякий час помирає і князь, а хлопця бере на виховання Корнелій Миколайович Полтавцев, артист імператорського Малого театру. Полтавцев К.М. був доброю людиною, але освіту в цій родині Ленський не здобув ніякої. Знання, які отримував при домашніх заняттях було недостатньо, так як Ленського весь час відволікали, посилаючи, то на пошту, то в аптеку по ліки. Потім він продивлявся матеріал самостійно, але це було дуже важко. Уроків у нього не питали, лише інколи вчитель звертався до нього з запитаннями.

З часом Ленський захопився живописом і скульптурою, але Полтавцев не звертає на це увагу. Ленський заздрив своєму товаришу Генріху Манізеру, художнику-жанристу, який тоді навчався в школі живопису і скульптури і показував свої роботи.

Чим далі проживання у Полтавцевих ставало нестерпним. Бажаючи бути хоч чимось корисним, Олександр почав ходити до театру, де виконує різні обов’язки. В його серці спалахнула пристрасть до сцени, він зрозумів, що хоче стати актором театру. Ленський О.П. просить влаштувати його хоч в який-небудь провінційний театр, але Полтавцев весь час відмовляється. Корнелій Миколайович не бачив у своєму вихованцю великого актора. На його думку Олександр міг бути тільки статистом, зважаючи на його некрасиве і невиразне лице.
9ecfbb0dff5cfb1e033940fe6c5579b1[1].jpg
Все це, звичайно, не вбило в серці хлопця пристрасті до театру, але розвинули такі риси характеру як самолюбство, сором’язливість. Бажаючи проявити свій талант, Ленський бере участь в спектаклях, в яких грали його однолітки. Ні в який серйозний гурток він через свою сором’язливість потрапити не міг. Ці спектаклі вони грали в різних будинках, які підшукували самі, а декорації робили із дешевих шпалер, так як їм ніхто не давав спеціального приміщення.

Одна з пригод під час спектаклю поклала кінець цим виступам. У неділю, коли йшов спектакль, несподівано прийшов господар будинку і побачивши таке зібрання, він закричав: «Это что еще такое?... Вон сейчас же отсюда!..»

6Після цього випадку сім’я Полтавцевих вирішила відправити його разом з французом Лемерсьє на Сергієвські мінеральні води, що в Самарській губернії. Лемерсьє збирався відкрити студію фотографій і навчити цій справі Ленського. Але француз не навчав його, тому що весь час проводив, то на полюванні, то на гулянках. З Ленським він поводився як деспот і давав різні команди: прийми, подай, принеси, віднеси. Не витримуючи цього, він вирішує повернутись назад до Полтавцевих. Тож Олександр їде до Самари, де купує квиток на пароплав до Нижнього Новгорода. Зійшовши з пароплава, він запитує в людей дорогу до Московського вокзалу, щоб добратися по шпалам до Москви. Йдучи Ленський побачив афішу, зупинився і прочитав: «Денщик Петра Великого; роль Трохима исполнит артист императорских московских театров Корнелий Николаевич Полтавцев». Ленський знаходить Полтавцева і розповідає йому про свої пригоди.

На другий день Полтавцев К.М. відправляє хлопця до Москви. Після повернення Ленський продовжує грати епізодичні ролі в спектаклях: зіграв роль Рожкова в водевілі «Средство вылечит волокит», слугу в «Дело в шляпе» та ін. Його захоплення сценою збільшувалось з кожним днем. В той час Полтавцев часто хворіє і вирішує відправити його до міста Володимира. Тож з 1865 року почалась нова ера в житті Ленського. У 18 років він стає актором провінційного театру Михайла Ілліча Огарьова, режисером якого був Олексій Олександрович Ральф. Вперше Олександр дебютував під псевдонімом «Ленський» в ролі слуги Жозефа в одноактній п’єсі Соловйова «Игра счастья». Виступав в водевілях («Дело в шляпе», комедія в одній дії, переклад М. Лошкевича) і в п’єсах (роль князя Балкасова в «Паутине» Манна, «Рай Магомета» – роль Белами).

Протягом тижня ставились два-три спектаклі. Ленський пізніше пригадував, що не зустрічав такого доброго відношення до мистецтва і до трупи як у подружжя Огарьових. Через деякий час Ленського запросив Смольков Федір Костянтинович до Нижнього Новгорода. В цьому театрі він зіграв такі ролі: Загорецкого в «Горе от ума», царевича Федора в «Смерти Иоанна Грозного»,Орфея в «Орфей в Аду». Гациський в книзі «Нижегородский театр» пише: «Господин Ленский является хорошим водевильным актером, очень удачно играет и Орфея, в котором прекрасно говорит свои монологи». Крім цього грає в п’єсі «Ришельє» і Генріха в п’єсі «Смерть» або «Честь». В цей період Ленський починає читати книги про мистецтво і театр.

Потім були виступи в Самарі (де змінює амплуа комічних старців і простаків на молодих коханців), Муромі, Саратові, Казані, Астрахані, Новочеркаську, Тифлісі (де він вперше зустрічається з Южиним (Сумбатовим) Олександром Івановичем); серед зіграних ним ролей – Борис в «Грозі» Островського, Ніно в «Уголино» Полевого, Хлестакова в «Ревизоре» Гоголя.

В 1873 році Ленський анонсований в трупі Приватного загальнодоступного театру в Москві. Афіші, які збереглися, дозволяють встановити його високе третє місце в трупі після Н.Х.Рибакова і П.П.Медвєдєва. Ленський зіграв більше 30 ролей в п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шиллера, Островського, Сухого-Кобилина.

І потім він знову актор в містах: Казані з 1873 по 1874 рік, Нижньому Новгороді –1874/1875 рр., з 1875 по 1876 рр. – Одеса. В Одесі останній провінційний сезон, де Ленський зустрівся з Самойловичем. «Одесский вестник» писав: «В лице Ленского мы имеем дело с будущим украшением и гордостью русской сцены».

З квітня 1876 року Ленський актор Малого театру в Москві. 26 квітня він дебютував в ролі Сарматова «Ошибка молодости» Штелкера, 28 квітня – «На всякого мудреца довольно простоты» Островського в ролі Глумова, 30 квітня – «Горе от ума» Грибоєдова – в ролі Чацького. 29 квітня Олександра Петровича зараховано на три роки в трупу Малого театру зі ставкою 800 карбованців на рік та 20 щорічних одноразових карбованців за бенефіс. Уже наступного сезону Ленський зіграв 25 нових ролей.

Ленський приходить в Малий театр вже сформованим актором. Сучасники відмічали його ліризм, м’якість акторської манери, глибину і простоту виконання. Глибокий талант Ленського, сповнений мрії і шляхетності, порівнювали з музикою Шопена.

У нього були чудові сценічні дані. Привабливість творчої особистості Ленського, його велике мистецтво, шляхетність його героїв створювали навколо актора атмосферу загальної любові, поклоніння і захоплення. «Я был влюблен в Ленского – и в его томные, задумчивые, большие голубые глаза, и в его походку, и в его пластику, и в его необыкновенно выразительные и красивые кисти рук, и в его чарующий голос тенорового тембра, изящное произношение и тонкое чувство фразы, и в его разносторонний талант к сцене, живописи, скульптуре, литературе…» – писав К.С.Станіславський в книзі «Моя жизнь в искусстве».
e3d56214d3b40d8a05ae61a915250f9b[1].jpg
Не раз зустрічав митця і Київ. У 1878 і 1879 роках кияни захоплено аплодували йому, коли він грав такі ролі як Гамлет, Чацький і Дон Жуан.

Влітку 1889 року Ленський з трупою акторів Малого театру гастролював в Одесі. Ленський запросив з собою А.П.Чехова. Познайомилися вони в 1888 році, але Чехов бачив його на сцені до цього і навіть писав про нього в петербурзькому журналі «Осколки»: «У нас временно проживает (вероятно, не без паспорта) ваш первый любовник Ленский, бывший когда-то нашим. Он еще более потолстел против прежнего, брюзг малость, но фигурен и французист по-прежнему. Москвички встретили его такими аплодисментами, после которых с ладоней сползает верхняя кожица, а мужья и братья москвичек возводят его в Сальвини и во все лопатки торгуются с театральными барышниками. Теперь он у нас баловень, словно кадет, приехавший на каникулы к маменьке.»

У сезоні 1888/89 років Чехов і Ленський часто зустрічалися, розмовляють про театр. Ленський був старшим на 13 років, але різниця у віці не відчувалась. Чехов у своїх листах згадував про Ленського як про свого приятеля.

Про взаємовідносини Ленського і Чехова наприкінці 1880-их років згадував літератор П.А.Сергеєнко: «Надо было слышать, с каким присущим Александру Павловичу воодушевлением, захватывающим слушателей, он говорил о даровании Чехова и с каким неподражаемым мастерством читал в интимных кружках чеховские рассказы! Но надо было видеть, какими прелестными зарницами вспыхивало меланхолически вялое лицо Антона Павловича, когда он говорил с Ленским или о Ленском». Два митці планували навіть спільно видати «Хрестоматію сценічного мистецтва».

Коли Чехов А.П. написав твір «Попрыгунья», то Ленський образився не за себе, а за знайомих і друзів. У цьому творі Ленський зображений, як «артист из драматического театра, большой, давно признанный талант, изящный, умный и скромный человек, и отличный чтец». Він не вислухавши пояснень Чехова А.П., посварився з ним назавжди.

О.П.Ленський стає центральною творчою фігурою серед акторів Малого театру. У сезон 1875/76 років актор виступав в Одесі. Коли він залишив місто, місцева преса передбачила йому «блестящую будущность». Передбачення збулися. Через 13 років Ленський приїжджає разом з московською трупою акторів. «Одесский вестник» від 8 липня 1889 р. писав: «Московское товарищество» чересчур скромничает… Имея в своем составе такую выдающуюся силу, как Ленский, оно ничем не подчеркнуло его имени, не выдвинуло его… Откуда публике знать, что приехал тот самый Ленский, от которого она лет десять-двенадцать тому назад с ума сходила, устраивала ему овации, подносила адреса, подарки».

Олександр Павлович гастролює Україною, де його душу назавжди полонили краєвиди Києва і Канівські гори. У вільні від вистав години він подорожує Дніпром. Повернувшись до Москви, Ленський остаточно вирішує: віднині свій відпочинок між гастролями проводити над Дніпром у Селищі на Канівщині. Незабаром вище Канева, на схилі дніпровської гори, він побудував дачу. З цієї пори Селище стає місцем постійного мешкання Ленського.

5Довгий час селищанські старожили пам’ятали Олександра Павловича, його задушевні бесіди, цінні життєві поради, дружню підтримку, яку завжди вони мали від видатного актора. Ленський багато малював – це народжувались ескізи декорацій до майбутніх вистав, портрети героїв, життя яких він хотів відобразити на сцені. Як велику коштовність Олександр Павлович приносив додому добуту десь у далекій поїздці по Дніпру особливу глину. Після цього минали дні у напруженій праці – і з-під рук чарівника виходили скульптури. Таким запам’ятали односельці Ленського.

Та ось восени 1908 року він тяжко захворів. 30 вересня Ленський зустрічається з директором імператорських театрів В.А.Теляковським з проханням про відпустку без збереження заробітку, «впредь до выздоровления». Коли Ленський залишив театр трупа по ініціативі Яблочкіної Олександри Олександрівни звернулися до нього з листом «Глубокоуважаемый Александр Павлович! Как громом поразила всех нас весть о Вашем уходе из Малого театра на неопределенное время… Мы знаем, что Вы устали, что здоровье Ваше, а главное, нервы требуют продолжительного покоя, но тем не менее мы просто не можем примириться с мыслью, что Вы, один из главнейших представителей нашего театра и художественный наставник чуть ли не половины труппы, нас покидаете. Рискуя вызвать Ваш гнев, мы считаем себя вправе требовать, чтобы, как только здоровье и силы Ваши позволят, Вы тотчас вернулись бы к нам, а мы, Ваши товарищи , с тоскливым нетерпением и горячей любовью будем ждать Вас домой, в осиротеющий без Вас Малый театр. Москва, 1908 г. Октябрь.»

Коли Ленський залишив театр, це визвало ряд відгуків в пресі і в приватній переписці. Ось уривок із листа Олександра Олександровича Федотова до своєї матері Федотової Ликерії Миколаївни від 28 вересня 1908 р.: «Много у нас случилось за это время событий, дорогая мамочка, и событий не весьма приятных. Ленский, обозленный сплошной травлей и администрации нашей, и газет, подал прошение об отпуске впредь до выздоровления без сохранения содержания. Уход его из главных режиссеров, конечно, всем им был приятен, но они не ожидали, что он уйдет и из актеров: это уже скандал. А он говорил, что оставаться под Гзовской, которая, несомненно, вернется, как только он уйдет, он не в состоянии, и ни в какие уговоры не идет. Уйти он хочет с 1 ноября.»

Останній вихід Ленського О.П. на сцену відбувся в своїй постановці «Без вины виноватые» 2(15) жовтня, де він виконував роль Дудукина.

Перший серцевий приступ Ленський переніс 7(22) жовтня. Однак незабаром стан здоров’я Ленського дещо поліпшився. 23 жовтня до нього заїхав О.І.Южин, який пізніше згадував, що застав хворого спокійним і майже здоровим. Однак, коли дружина хворого вийшла з кімнати, то Ленський, оглядаючись на двері, сказав Южину: «Слухай, прошу тебе. Якщо я вмру, того ж дня відвези мене в Селище і щоб ніяких помп, вінків, промов…» 25 жовтня смерть здолала хворого. 26-го увечері тіло покійного з московської квартири Ленського перенесли на руках до Брянського вокзалу і відправили в окремому залізничному вагоні до Києва, а звідти Дніпром до місця поховання.

Увечері 28 жовтня пароплав «Воєвода» з тілом Олександра Павловича пристав біля Селища. Наступного дня, як писали «Московские ведомости», відповідно до бажання покійного, «похоронна церемонія була позбавлена всілякої пишності та урочистості. Не було ні вінків, ні промов. Прах славного артиста Малого театру проводжали до місця його вічного спочинку тільки родичі небіжчика і селяни Селища, які на руках несли домовину». Так воля О.П.Ленського була твердо виконана його надійним побратимом: в останню дорогу супроводжував відомого актора трудовий народ, кому він віддав без останку весь свій талант.
ef13f25a12dde49bf25ba83649943ad3[1].jpg
Велика Єрмолова називала його «душею Малого театру», і, звичайно ж, саме з «Домом Островського» зв’язане все саме визначне, що створив О.П.Ленський в своєму творчому житі. Але разом з тим, як це розуміли багато із його сучасників, саме з Ленським пов’язані були і ті нереалізовані потім Малим театром можливості, які він геніально відкрив театральному світу напередодні театральних революцій нового ХХ століття. Спостерігали за режисерськими успіхами О.П.Ленського К.С.Станіславський та В.І.Немирович-Данченко. Одним із своїх великих вчителів вважав його В.Мейерхольд. Саме цей революціонер і реформатор російського театру, назвав О.П.Ленського «геніальним митцем сцени і геніальним педагогом», він напише: «От его крови когда хоть капелька попадет в кровь ученика, ой-ой какие волнения давала потоку актерского кровообращения такая примесь!»

Можливо саме Ленський із представників школи Малого театру, був зв’язаний з «єворпеїзмом» в його театральному розумінні. Цей зв'язок культурно і генетично був в ньому. Італієць по матері, він втілив в собі половину «щасливого майбуття», про яке мріяв у Москві Гоголь, яке світилось в «Итальянском полдне» Карла Брюллова і в ескізах до «Явлению Христа» Олександра Іванова, яке втілилось в пристрасті і яскравості інтонації, чому навчали професори-італійці російських співаків і які зробили славу російській школі співаків в музичному світі. По батьку він належав до того роду князів Гагаріних, любителів і діячів театру, один з яких – Сергій Сергійович – був директором Імператорських театрів,(при ньому будувалось і відкрили в Петербурзі приміщення Олександрівського театру), а другий – Андрій Павлович – був членом Комітету керівництва петербурзькими театрами, і третій – Іван Олексійович – став чоловіком Катерини Семенової, якій присвячував свої вірші О.С.Пушкін.

7Внесок О.П.Ленського в російську театральну культуру важко переоцінити. Його мрії про художню гармонію, про музичну організованість спектаклю найшли своє відображення в багатьох революційних спектаклях російської сцени. Ціла плеяда чудових артистичних особистостей вийшла із акторського класу О.П.Ленського. Потім ці артисти стали представниками мистецтва не тільки сцени Малого театру, а й інших театрів.

Марія Миколаївна Єрмолова, завжди стримана, мало говорила про свої переживання в зв’язку зі смертю Ленського. Але в уривку із листа лікарю Середину від 21 жовтня показала, ким для неї був Ленський… «Великое горе, постигло Малый театр. С Ленским умерло все. Умерла душа Малого театра. С Ленским умер не только великий актер, а погас огонь на священном алтаре, который он поддерживал с неутомимой энергией фанатика. Он всю жизнь и душу положил за искусство…».
6873bb4bf5af0505e29adf8d74d862dd[1].jpg
А коли на місці поховання після Великої Вітчизняної війни стався зсув ґрунту у 1952 році, постала потреба перенести його прах у надійне місце. За клопотаннями артистів МХАТу труну з прахом Ленського О.П. перенесли в Меморіальний парк Канева та поставили дерев’яний обеліск. Пізніше, 3 липня 1954 року, на кошти Всеросійського і Українського театральних товариств на могилі було встановлено пам’ятник (автори Н.Саркізов, Н.Ямпольський) та огорожу із кованого металу. Сюди приходять відвідувачі, щоб віддати шану талановитому митцю.

Текст підготувала:Таміла Осипенко
Провідний зберігач фондів науково-дослідного відділу Шевченківського національного заповідника
«Канів від давнини до сучасності»
Вам необходимо войти для комментирования