Бронекатер

Опубликовал masTAK в блоге Блог masTAK. Просмотры: 779

У міському парку над Дніпровськими водами застиг на вічній стоянці бронекатер, точна копія тих суден, що влітку 1941 року обороняли канівський міст. Мало хто знає, що Дніпровська військова флотилія – військове з’єднання, до складу якого належали броньовані судна, 2009 року відзначила своє 90-річчя.
d060bf6c9275be0e381cbb699e481bd8[1].jpg
На початку 1919 року забезпечення частин Червоної Армії, які воювали в Україні, боєприпасами та продовольством стає першочерговим завданням для командування. В умовах громадянської війни, коли більшу частину залізничного сполучення було зруйновано, погляди звернулися до водних шляхів. Але прохід по Дніпру суден унеможливлювали напади «бандитів» – так радянська влада називала народних повстанців, що не мирилися з новими порядками. Зокрема на Канівщині, в селах, розміщених понад Дніпром (Григорівка, Бучак, Зарубенці) селяни, з’єднавшись з озброєними загонами Лівобережжя, нападали на транспорт, який йшов по Дніпру. Тому вирішено було супроводжувати торгові судна бойовими кораблями. Тож у лютому 1919 року, до початку навігації по Дніпру, розпочалася організація Дніпровської військової флотилії. Її основу складали річкові пароплави, озброєні 3-х дюймовими польовими гарматами зразка 1902 року, та бронекатери російського флоту. Екіпаж набирався з моряків чорноморського та балтійського флотів, а також бійців бронепоїздів. Очолив флотилію командир сухопутного броненосця А.В.Полупанов. 21 травня 1919 року Рада народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки ухвалила декрет про націоналізацію всіх морських та річкових пароплавних і корабельних підприємств, на яких річкові пароплави та торгівельні судна пристосовували до військових дій.
653ffc225bba9a396ea0fae4323093ac[1].jpg
Ще на початку травня у Єлисаветграді (сучасний Дніпропетровськ) начальник Задніпровської дивізії отаман Григор’єв проголосив Універсал до українського народу із закликом встати на боротьбу з урядом Раковського і взяти радянську владу до своїх рук. Південь та Правобережжя України охопили антикомуністичні збройні виступи. Тож однією з перших військових операцій новоствореної флотилії став розгром повстанців під Києвом («банда» отамана Зеленого). З перших боїв стало зрозуміло, що нове формування досить ефективне і тому командування Червоної армії починає частіше використовувати флотилію у взаємодії із сухопутними військами. Особливо відзначились моряки-дніпровці влітку та восени 1919 року у битвах із денікінцями.

З кінця 1920 року Дніпровська флотилія була розформована. Залишилось лише кілька суден для несення патрульної служби у Києві. Але 1931 року Дніпровська флотилія знову була відновлена. На київському заводі «Ленінська кузня» споруджено нові бронекатери та монітори, названі іменами тих моряків, як відзначились у боях громадянської війни: «Левачёв», «Жемчужин», «Флягин», «Ростовцев», «Мартынов». Основне завдання відновленої флотилії: на випадок війни вона мала протистояти досить сильній польській Пінській флотилії.
5130f7a716bc37b45b4033749f0bdbc3[1].jpg
У вересні 1939 року, коли Гітлер та Сталін поділили між собою Польщу, поляки затопили свою флотилію. Невдовзі ці судна були підняті та відремонтовані, вони й поповнили Дніпровську флотилію.

У липні 1940-го Дніпровська військова флотилія була розділена на новостворені Дунайську (місце дислокації – Ізмаїл) та Пінську (місце дислокації – Пінськ) військові флотилії. У червні 1941 року обидві флотилії нараховували понад 150 бойових кораблів і були підпорядковані командуванню Західного та Південно-Західного фронтів.
27a05cb384641598d7086e351256de9d[1].jpg
11 липня 1941 року Пінська військова флотилія прийняла перший бій з фашистами на підступах до Києва. І вже у вересні 41-го вона загинула майже у повному складі. Того ж дня, 11 липня, військове формування було розділено на три загони: Березинський, Прип’ятський і Дніпровський. Останній очолив капітан 1-го рангу І.Кравець, а ввійшли до його складу монітори «Левачёв», «Флягин», 6 канонерських човнів, 7 бронекатерів, 2 зенітні плавбатареї та дивізіон тральщиків. Перед Дніпровським загоном стояло завдання забезпечувати переправи в районі Київ – Канів.

У липні-серпні 1941 року на берегах Дніпра відбулась одна з видатних битв початкового періоду війни – оборона Києва. Її кордони простягалися від Коростеня (Житомирська обл.) до Канева. Тож по Канівській землі проходив лівий фланг оборонних рубежів Києва, який обороняли дивізії 26-ї армії Південно-Західного фронту під командуванням генерала Ф.Я. Костенка. В цьому районі наступали фашистська перша танкова група генерала Клейста, дивізії 6-ї польової армії, а також авіація. Ціною великих втрат в живій силі і техніці ворогу вдалося відтіснити війська 26-ї армії до Канева. Наше місто зазнало бомбових ударів фашистської авіації ще з перших днів війни, які були націлені на важливий стратегічний об’єкт – канівський залізничний міст. Про оборону мосту у серпні 41-го писав кореспондент «Комсомольской правды» Аркадій Гайдар у нарисі «Міст».
48f739414314508ec8c70dadc4f0bc1a[1].jpg
Для ліквідації канівського плацдарму гітлерівське командування виділило спеціальну групу дивізій зі свого резерву під командуванням генерала Шведлера у складі свіжих, повністю укомплектованих дев’яти дивізій, в тому числі мотодивізії СС “Вікінг” із завданням відрізати 26-у армію від Дніпровських переправ, оточити її та знищити до 12 серпня.

Головний удар по канівському плацдарму ворог наніс з боку залізничного мосту. Проти свіжих сил 94-ї піхотної дивізії під командуванням генерал-майора Пфейфера і мотодивізії СС «Вікінг» боролися 97-ма дивізія полковника Ф.М. Мальцева. Сили були нерівні: фашистські війська нараховували 16 тис., а чисельність 97-ї дивізії разом з підсиленням – 2 тисячі. Неоціненну допомогу бойовим підрозділам надавав бронепоїзд №56, який безперервно курсував вздовж лінії оборони. У критичні хвилини йому на виручку поспішали бронекатери «Смоленск», «Верный», «Передовой», які з Дніпровських вод обороняли підходи до мосту. «Смоленск» спрямовував артилерійський вогонь на Винарову долину, а «Верный» – на Довжик, завдяки чому наступ ворога дещо призупинявся.
3a7397afed73d5832c507b9b741d3f27[1].jpg
Безперервна кривава битва за Канівський плацдарм тривала з 13 до 16 серпня. Ворог ніс величезні втрати в живій силі і техніці, але ніщо не могло зупинити його на шляху до переправи. Тож частини Червоної армії спішно переправлялися на Лівий берег. Залізничний міст через Дніпро підірвали спеціалісти НКВС, чим на певний час зупинили фашистів. Саме тоді була зруйнована залізнична переправа через Дніпро в районі Канева, сполученням Миронівка-Золотоноша. У повоєнний час міст так і не було відновлено, натомість діяла паромна переправа. Після 1964 року, коли почала споруджуватись Канівська ГЕС, міст було частково відновлено: по ньому підвозили будівельні матеріали з Лівобережжя. З побудовою дамби потреба у залізничному мості відпала взагалі, так він і залишився стояти над Дніпровськими водами.

Та повернемось до гарячих серпневих днів 41-го. Після відходу червоноармійців на Лівий берег бронекатери залишились відрізаними від основних сил. Тож спочатку вони пішли вниз по Дніпру і в районі Бубнової Слобідки з’єдналися з черкаськими загонами. А далі тривали гарячі бої за черкаські переправи. Згодом, за наказом командування, всі кораблі здійснили прорив до Києва, де своїм вогнем надавали підтримку військам Київського укріпрайону. Канонерський човен «Верный» затонув на Десні внаслідок бомбових ударів ворожої авіації. Не багатьом морякам вдалося вибратися на берег. Серед них був артилерійський навідник Петро Танана, який тривалий час проживав у нашому місці. Уцілілі судна, виконавши своє завдання, за наказом командування були підірвані, а моряки-дніпровці самотужки пробивалися з оточення на схід.
a3a4cc9c7b0c979abd167b58cdeb4359[1].jpg
Наприкінці жовтня 41-го до хати Буц Марти Никифорівни (1900 – 2001), жительки села Григорівки постукали троє юнаків. Це були бійці Дніпровської військової флотилії. Голодні й обірвані вони намагалися дійти до своїх. Звичайно, жінка впустила їх до хати, накормила, перевдягла – її син та чоловік теж були на фронті. Але сусід піддивився у вікно і, побачивши чужинців, заявив до поліції… Моряків забрали і розстріляли на краю села, а жінку від розправи врятувало лише те, що на той час в селі не було ворожих солдатів, тут «керували» поліцаї з місцевих. Документи бійців вона жбурнула в піч, лише один комсомольський квиток відкрила. До кінця життя пам’ятала надпис у квитку – Соколов, Москва.

На жаль, могили моряків розшукати не вдалося, оскільки очевидці тих подій давно померли. Але пошуковці Київської громадської організації «Товариство ветеранів розвідки ВМФ» нещодавно натрапили на сліди одного з бійців, старшини другої статті Соколова Сергія Никандровича, який протягом багатьох років вважався зниклим безвісти. Народився моряк-дніпровець у м. Солнечногорськ Московської обл. в 1914 році, служив на моніторі «Житомир». Останній лист до рідних було датовано 4 липня 41-го.

У травні 1981 року на набережній Дніпра було встановлено пам’ятний знак на честь воїнів Дніпровської військової флотилії. Архітектор меморіалу В.Тофан, у спорудженні пам’ятного знаку брали участь черкаські художні майстерні, а постамент, на якому встановлено судно, збудований працівниками Канівського будівельного управління. Тоді ж відбулася зустріч ветеранів Великої Вітчизняної війни, колишніх моряків-дніпровців. Був серед них і Танана Петро Федорович, його спогади про криваві бої в районі дніпровських переправ неодноразово друкувала «Дніпрова зірка» на початку 80-х років минулого століття.
a08ec67887b3f76ecfff317610024f8a[1].jpg
За словами голови ветеранської організації Канівщини та директора клубу-музею «Ветеран» В.Л.Бондаря катер, що й досі можна побачити на набережній Дніпра у міському парку, привезли із Далекого Сходу. Подібні за конструкцією судна відбивали навальні атаки ворога у складі Дніпровської військової флотилії на початку Другої світової війни. Цей катер, учасник бойових дій на Далекому Сході, відреставровано у Хабаровську. В Україну ж його перевозили залізницею.

Хочеться вірити, що цей бойовий катер зможуть побачити наступні покоління і через багато десятиліть. А ще хотілося б вірити, що коли якийсь молодик занесе руку, щоб залишити автограф на броньованому борту чи щось відламати, то він раптом уявить, як його діди-прадіди громили ворога з Дніпровських вод на такому ж судні.



Текст підготувала:
Завідувач науково-дослідного відділу Шевченківського національного заповідника «Канів від давнини до сучасності»
Ольга Ісаєва
Вам необходимо войти для комментирования